Руїни бога - Кейт Аткінсон
— Ти його що, вже запакував? — з докором спитала Віола.
Тедді невинно стенув плечима:
— Мабуть, що так. Мабуть, лежить на дні якоїсь коробки.
Він любив Віолу, як тільки батьки можуть любити своїх дітей, але це давалося йому нелегко.
*
— Мабуть, треба будинок підфарбувати, перш ніж виставляти на продаж, — сказала Віола. — Але ріелтор каже, що продасть його без проблем. (То вона вже говорила з ріелтором? А з ним і не порадилася?). Тоді в тебе буде копійчина, щоб доживати дні.
То ось що він тепер робитиме? Доживатиме дні? Звісно, він ціле життя саме це й робив — саме це й робили всі, кому пощастило.
— Новий дім, новий початок. Буде… — Віола зашпортнулася у пошуках потрібного слова.
— Складно? — запропонував Тедді. — Боляче?
— Я хотіла сказати, що це подарує тобі нове завзяття.
Він не хотів нічого починати спочатку. Навряд чи він почуватиметься у «Феннінґ-Корті» як удома. Будинок був новий, пахнув фарбою й незаймистими меблями. Тедді купив одну з останніх квартир у комплексі. («Тобі пощастило, що встиг», — сказала Віола). Принаймні він не вселявся у квартиру, де хтось щойно помер. Про такі місця казали «один на вихід, інший на вхід», якось так.
— Ні, це просто зупинки, Тедді, — сказав Педді, один із небагатьох друзів, які в нього ще лишилися. — Зупинки на хресній дорозі.
Тедді перетнув екватор — тепер мертвих серед його знайомих більше, ніж живих. Цікаво, хто лишиться останній. Він сподівався, що ця доля випаде не йому.
— Наступна зупинка — будинок для старих, — не вгавав Педді. — Хай мене краще застрелять, як собаку, ніж здадуть туди.
— Точно, — погодився Тедді.
Спільний простір у «Феннінґ-Корті» прикрасили у банальній рожево-бузковій палітрі, а на стінах у коридорах розвісили нейтральні репродукції імпресіоністів. Навряд чи хтось колись до них додивлявся. Мистецтво як шпалери.
— Правда ж, мило, тату? — спитала Віола із силуваним оптимізмом, коли їм уперше показали «Феннінґ-Корт». — Як у готелі, правда? Чи як у круїзі?
Цікаво, коли це Віола бувала у круїзі? Вона затялася, що він має переїхати до «Феннінґ-Корту».
Будинок їм показувала наглядачка, пані на ім'я Енн Шофілд, яка сказала «Звіть мене Енн, Теде». («Звіть мене містер Тодд», — подумав Тедді). «Наглядачка» — це як щось із романів Троллопа. Йому судилося вселитися до «Феннінґ-Корту», цієї новітньої богадільні. Не те щоб, звісно, в Енн Шофілд було щось спільне із Септімусом Гардінґом. Тілиста, тямка, з повільним мідлендським акцентом («я з Бірмінгема і цим пишаюся»), вона аж бриніла від ледве стримуваної рішучої енергії.
— Ми тут всі — одна щаслива родина, — сказала вона з притиском, щоб Тедді не виділявся.
Вона простувала перед ними. У неї був величезний зад — Тедді картав себе за брак галантності, але це справді неможливо було не помітити. «Товстий контролер», — одразу охрестила її Берті, коли вперше приїхала у «Феннінґ-Корт». Вона любила «Паровозика Томаса», взагалі любила читати. Вона саме закінчувала перший рік у Оксфорді, де належала до того ж коледжу, що свого часу й Тедді — тепер туди приймали і жінок. І вчилася вона на тій самій спеціальності. Це вона була його спадщиною, його посланням світу.
Спершу вони зайшли до вітальні, де гурток грав у бридж.
— Бачиш, тату, — прошепотіла Віола, — ти ж любиш грати у карти?
— Ну… — протягнув Тедді.
— У нас тут є різні гуртки, — сказала Енн Шофілд. — Бридж, як бачите, а ще є доміно, скраббл, боулінг, театральний гурток, концерти, щосереди вранці кава…
Тедді перестав до неї дослухатися. Йому починало судомити ногу, він хотів тільки дістатися додому, випити кави й подивитися «Хто хоче стати мільйонером?». Він не часто дивився телевізор, але любив шоу з питаннями — пристойні, з тихою аудиторією середнього віку. Вони його і заспокоювали, і стимулювали, а що ще потрібно у його віці?
Проте екскурсія тривала. Далі вони оглянули жарку, вогку пральну кімнату з величезними пральними машинами, а тоді — смердючий «склад відходів» з баками промислового масштабу, у які необачна «особа похилого віку» могла провалитися з головою.
— Мило, — пробурмотіла Віола.
Тедді озирнувся. Мило? У неї в очах був трохи маніакальний блиск. Далі була «кухонька», де мешканці, які «соціалізувалися» у вітальні, могли зробити собі «гарячі напої». Усі, кого вони зустрічали, посміхалися, віталися й питали, коли він вселяється.
— У тебе будуть нові друзі, — радісно сказала Віола.
— Мене цілком задовольняють мої старі друзі, — сказав Тедді, шаркаючи ногами.
— Як не зважати, що більшість із них померли.
— Спасибі, що нагадала.
— Усе добре? — спитала Енн Шофілд, озираючись на них, мовби відчула розбрат у їхніх лавах.
Назустріч їм коридором кульгала жінка з ходунками.
— Доброго дня, ви до нас приєднаєтеся? — життєрадісно спитала вона у Тедді.
Це все виглядало, як секта. Тедді це нагадувало передачу з 60-х, яку любила Віола, — «В’язень». Його серце стислося. То це буде в’язниця? В'язниця з наглядачкою.
Жінок там було більше — власне, вони були всюди. Переїхавши, він зрозумів, що майже всі «мешканці» — жінки. Він їм подобався, він завжди подобався жінкам. Звісно, він тоді був ще бадьорий і цілком давав собі раду, а жінки належали до того покоління, яке можна вразити просто тим, що вмієш увімкнути чайник. У «Феннінґ-Корті» не одне вразливе серце починало калатати при його появі, проте він старанно уникав романтики й інтриг: попри показну люб’язність, пастельні фарби приховували трясовину пліток і конфліктів. Тедді — привабливий вісімдесятилітній чоловік (особливо для сімдесятилітніх жінок) — хоч-не-хоч викликав різні