Руїни бога - Кейт Аткінсон

думати, що золотий ключик, яким заводили годинник, — ключик, який Віола майже напевно загубила б, — і далі повертатиме рука когось із родини, його кровинка. Рука, пов'язана із ним червоною ниткою. Тому він віддав годинник Берті, коли вона востаннє до нього навідалася. Треба було віддати їй ще й комод Ґерті, він пасував би до її хатинки в стилі Мистецтв і ремесел, де вона жила зі своїми близнятами й добрим чоловіком, за якого вийшла заміж, — лікарем, із яким випадково познайомилася на Вестмінстерському мосту того тижня, коли відзначали Діамантовий ювілей королеви. Через багато років після того, як Берті вийшла заміж і переїхала до хатинки у східному Суссексі, страхувальники оцінили годинник — виявилося, він тягне аж на тридцять тисяч фунтів. Щоразу, як Віола приїздила до неї в гості, Берті ховала це маленьке золоте яєчко, щоб мати не почула його дзвін. Тедді на той час був уже два роки як у могилі — він так і не побачив її будиночка у стилі Мистецтв і ремесел, не побачив, що годинник і далі відмірює час у неї на каміні.

— Ти його що, вже запакував? — з докором спитала Віола.

Тедді невинно стенув плечима:

— Мабуть, що так. Мабуть, лежить на дні якоїсь коробки.

Він любив Віолу, як тільки батьки можуть любити своїх дітей, але це давалося йому нелегко.

*

— Мабуть, треба будинок підфарбувати, перш ніж виставляти на продаж, — сказала Віола. — Але ріелтор каже, що продасть його без проблем. (То вона вже говорила з ріелтором? А з ним і не порадилася?). Тоді в тебе буде копійчина, щоб доживати дні.

То ось що він тепер робитиме? Доживатиме дні? Звісно, він ціле життя саме це й робив — саме це й робили всі, кому пощастило.

— Новий дім, новий початок. Буде… — Віола зашпортнулася у пошуках потрібного слова.

— Складно? — запропонував Тедді. — Боляче?

— Я хотіла сказати, що це подарує тобі нове завзяття.

Він не хотів нічого починати спочатку. Навряд чи він почуватиметься у «Феннінґ-Корті» як удома. Будинок був новий, пахнув фарбою й незаймистими меблями. Тедді купив одну з останніх квартир у комплексі. («Тобі пощастило, що встиг», — сказала Віола). Принаймні він не вселявся у квартиру, де хтось щойно помер. Про такі місця казали «один на вихід, інший на вхід», якось так.

— Ні, це просто зупинки, Тедді, — сказав Педді, один із небагатьох друзів, які в нього ще лишилися. — Зупинки на хресній дорозі.

Тедді перетнув екватор — тепер мертвих серед його знайомих більше, ніж живих. Цікаво, хто лишиться останній. Він сподівався, що ця доля випаде не йому.

— Наступна зупинка — будинок для старих, — не вгавав Педді. — Хай мене краще застрелять, як собаку, ніж здадуть туди.

— Точно, — погодився Тедді.

Спільний простір у «Феннінґ-Корті» прикрасили у банальній рожево-бузковій палітрі, а на стінах у коридорах розвісили нейтральні репродукції імпресіоністів. Навряд чи хтось колись до них додивлявся. Мистецтво як шпалери.

— Правда ж, мило, тату? — спитала Віола із силуваним оптимізмом, коли їм уперше показали «Феннінґ-Корт». — Як у готелі, правда? Чи як у круїзі?

Цікаво, коли це Віола бувала у круїзі? Вона затялася, що він має переїхати до «Феннінґ-Корту».

Будинок їм показувала наглядачка, пані на ім'я Енн Шофілд, яка сказала «Звіть мене Енн, Теде». («Звіть мене містер Тодд», — подумав Тедді). «Наглядачка» — це як щось із романів Троллопа. Йому судилося вселитися до «Феннінґ-Корту», цієї новітньої богадільні. Не те щоб, звісно, в Енн Шофілд було щось спільне із Септімусом Гардінґом. Тілиста, тямка, з повільним мідлендським акцентом («я з Бірмінгема і цим пишаюся»), вона аж бриніла від ледве стримуваної рішучої енергії.

— Ми тут всі — одна щаслива родина, — сказала вона з притиском, щоб Тедді не виділявся.

Вона простувала перед ними. У неї був величезний зад — Тедді картав себе за брак галантності, але це справді неможливо було не помітити. «Товстий контролер», — одразу охрестила її Берті, коли вперше приїхала у «Феннінґ-Корт». Вона любила «Паровозика Томаса», взагалі любила читати. Вона саме закінчувала перший рік у Оксфорді, де належала до того ж коледжу, що свого часу й Тедді — тепер туди приймали і жінок. І вчилася вона на тій самій спеціальності. Це вона була його спадщиною, його посланням світу.

Спершу вони зайшли до вітальні, де гурток грав у бридж.

— Бачиш, тату, — прошепотіла Віола, — ти ж любиш грати у карти?

— Ну… — протягнув Тедді.

— У нас тут є різні гуртки, — сказала Енн Шофілд. — Бридж, як бачите, а ще є доміно, скраббл, боулінг, театральний гурток, концерти, щосереди вранці кава…

Тедді перестав до неї дослухатися. Йому починало судомити ногу, він хотів тільки дістатися додому, випити кави й подивитися «Хто хоче стати мільйонером?». Він не часто дивився телевізор, але любив шоу з питаннями — пристойні, з тихою аудиторією середнього віку. Вони його і заспокоювали, і стимулювали, а що ще потрібно у його віці?

Проте екскурсія тривала. Далі вони оглянули жарку, вогку пральну кімнату з величезними пральними машинами, а тоді — смердючий «склад відходів» з баками промислового масштабу, у які необачна «особа похилого віку» могла провалитися з головою.

— Мило, — пробурмотіла Віола.

Тедді озирнувся. Мило? У неї в очах був трохи маніакальний блиск. Далі була «кухонька», де мешканці, які «соціалізувалися» у вітальні, могли зробити собі «гарячі напої». Усі, кого вони зустрічали, посміхалися, віталися й питали, коли він вселяється.

— У тебе будуть нові друзі, — радісно сказала Віола.

— Мене цілком задовольняють мої старі друзі, — сказав Тедді, шаркаючи ногами.

— Як не зважати, що більшість із них померли.

— Спасибі, що нагадала.

— Усе добре? — спитала Енн Шофілд, озираючись на них, мовби відчула розбрат у їхніх лавах.

Назустріч їм коридором кульгала жінка з ходунками.

— Доброго дня, ви до нас приєднаєтеся? — життєрадісно спитала вона у Тедді.

Це все виглядало, як секта. Тедді це нагадувало передачу з 60-х, яку любила Віола, — «В’язень». Його серце стислося. То це буде в’язниця? В'язниця з наглядачкою.

Жінок там було більше — власне, вони були всюди. Переїхавши, він зрозумів, що майже всі «мешканці» — жінки. Він їм подобався, він завжди подобався жінкам. Звісно, він тоді був ще бадьорий і цілком давав собі раду, а жінки належали до того покоління, яке можна вразити просто тим, що вмієш увімкнути чайник. У «Феннінґ-Корті» не одне вразливе серце починало калатати при його появі, проте він старанно уникав романтики й інтриг: попри показну люб’язність, пастельні фарби приховували трясовину пліток і конфліктів. Тедді — привабливий вісімдесятилітній чоловік (особливо для сімдесятилітніх жінок) — хоч-не-хоч викликав різні