Руїни бога - Кейт Аткінсон

*

Установа, до якої він переїхав, звалася «Феннінґ-Корт». «Безпечний житловий комплекс для людей похилого віку». «Безпечний» звучало так, мовби йшлося про будку для пса чи кінську стайню. «Не дуркуй, — сказала Віола, — тобі там буде значно спокійніше». Складно згадати, коли вона не сприймала його виключно як зайвий клопіт. Напевно, що старший він буде, то гірше це все ставатиме. Віола вже якийсь час торочила, що йому треба переїхати, аби хтось «за тобою наглядав».

— Мені тільки 79, — казав Тедді, — я можу сам за собою доглянути. Я ще в маразм не впав.

— Ще ні, — сказала Віола. — Але рано чи пізно тобі знадобиться допомога, тож чим швидше ми вирішимо це питання, тим краще. Ти вже по сходах не можеш піднятися й за садом не можеш доглянути.

Йому здавалося, що він прекрасно дає собі раду із садом, а раз на тиждень приходив чоловік, який помагав з тяжкою роботою і косив траву влітку. Внизу саду були фруктові дерева, а колись і овочеві грядки. Раніше Тедді все вирощував сам — і картоплю, і горох, і моркву, і цибулю, і квасолю, і малину, і смородину. У теплиці достигали помідори й огірки. Він збудував невеликий курник на кількох курчат, а кілька років навіть тримав вулик. Тепер більшість саду займав газон, невибагливі кущі і квіти — здебільшого троянди. Він досі саджав улітку горошок, а восени далії, хоча ставало дедалі важче.

Йому тяжко буде змиритися із втратою саду. Коли він сюди переїхав, йому здавалося, що сад — поганенька компенсація за втрачену дику природу, яка лишилася в минулому. Він помилявся. А чим втішатиметься тепер? Поставить кілька вазонів на балконі чи, може, на підвіконні. Його серце стислося.

Віола вже багато років товкмачила про органічну їжу й те, що своїм дітям забезпечила здорову дієту, але, здавалося, не повірила, коли він казав, що її також виростив на органічній їжі «з нашого садка». «Та яка ж то органіка?» — спитала вона, мовби до її часів не існувало ані перегною, ані тяжкої праці. У дитинстві бджолярство її не цікавило, курей вона годувати не хотіла, яйця збирати не планувала, а на сад у неї була алергія. Цікаво, у неї досі алергія на літню зелень?

— У тебе досі буває алергія? — спитав він.

— Я пустила б тебе пожити в мене, — тягнула вона далі, мовби не почула його слів («пустила б?» — здивувався Тедді), — але в мене так мало місця, та й ти сходами не зміг би піднятися. Ті сходи геть не розраховані на осіб старшого віку.

Віола переїхала з Йорка до Лідса кілька років тому. У Йорку вона працювала у «Велфер Бенефітс Юніт» (Тедді поняття не мав, що це), а потім влаштувалася у «Родинну підтримку» в Лідсі. Ця робота теж звучала непевно, та й до того ж, судячи з назви, Віола для неї погано надавалася. Переїхала вона, звісно, тому, що вийшла заміж за Вілфа Ромена. («Ми втекли», — задихано розповідала вона в інтерв’ю журналу «Жінка і дім» у 1999 році. Тедді сумнівався, чи слово «втекли» пасує жінці з двома малими дітьми на руках, якій уже перевалило за тридцять).

Тепер вона жила у Вітбі — наскільки він міг судити, із соцзабезпечення, але вони про це не говорили. Вона купила собі стару рибальську хатку з відступних після розлучення з Вілфом Роменом. Їй був 41 рік, більшість із яких вона жила за те, що їй давали інші — Тедді, родина Домініка («подачки»), катастрофічний шлюб із Вілфом. «Якби ж то знаття, — лютувала вона, мовби в тому був винен хтось інший, — то я б не заводила дітей і чоловіків, а пішла на роботу, одразу як закінчила універ. Мабуть, уже була б начальником відділу на BBC чи працювала б на МІ5». Тедді тільки пирхнув.

У котеджі у Вітбі було лише чотири кімнати, які криво нагромадили одна на одну. Тедді не здивувався б, якби довідався, що Віола навмисне шукала дім, непридатний для «особи похилого віку». Мовби він погодився б із нею жити. («Краще смерть, ніж така наруга», — погодилася Берті).

Віола сказала, що «пише». Тедді не був певен, що вона має на увазі, але вирішив не розпитувати — не тому, що йому було нецікаво, а тому, що Віола злилася, коли її змушували говорити детальніше. Сонні вдався у неї — навіть найневинніші питання його злили. «Чим зараз займаєшся?» — спитав Тедді, коли внук неохоче приєднався до них, аби помогти з переїздом. На будь-які питання про майбутнє Сонні тільки стенав плечима, зітхав і казав «Щось придумаю».

— Весь у батька, — казала Віола. (Ні, подумав Тедді, весь у маму). — Не знаю, що з ним робити. Він виріс, але не подорослішав. Звичайно, якби він ріс зараз, то йому діагностували б дислексію і щось там із гіперактивністю. Може, й диспраксію. Чи навіть аутизм.

— Аутизм? — перепитав Тедді. Вона завжди примудрялася відхреститися від відповідальності. — Мені він завжди видавався звичайним хлопчиком.

Це було не зовсім так. Сонні не надто давав собі раду в житті, але хтось же мусив за нього заступитися. Якби Тедді мусив виставити йому якийсь «діагноз», то він би назвав його нещасним. Тедді любив Сонні так, що йому боліло серце. Він боявся за нього, за його майбутнє. Любов Тедді до Берті була прямолінійніша, оптимістичніша. Берті була метка і допитлива — і цим вона часом нагадувала йому Ненсі (Віола її ніколи не нагадувала). Щось схоже було в її невгамовній життєрадісній вдачі: хоча, можливо, у смерті й пам'яті, що, врешті, одне і те саме, Ненсі стала авантюрніша, ніж за життя.

*

— А це ще що? — у голосі Віоли бриніло таке обурення, ніби маленька картонна коробка містила докази страхітливого переступу. На запечатаній упаковці була зображена кавомолка.

— Кавомолка, — розважливо відповів Тедді.

— Я ж тобі цю кавомолку на Різдво подарувала. А ти нею не користався?

— Не користався.

— Твоя кавомолка допотопна. Ти ж казав, що хочеш нову, — вона почала грюкати шафками й копирсатися на кухні, доки не знайшла, що шукала: — Ось, прошу, кавомолка! Ти її собі купив? Я витратила гроші, яких у мене і так обмаль, на подарунок тобі. Чекай… — вона підняла руку, мовби хотіла жестом спинити танк. — Стривай, звісно…

Сонні забрів на кухню і застогнав:

— І що нашу королеву драми обурило зараз?

Віола показала йому закриту коробку із кавомолкою.

— Німецька! — сказала вона, мовби щойно продемонструвала вирішальний доказ у суді.