Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Так, містере Бейтмен?

— Коли я сюди заходив, помітив біля сусідніх дверей пару чоловічих лоферів із золотими торочками від «Берґдорф Ґудмен», їх виставили на чистку. Чиї вони?

— Містера Ерлангера, — каже Хельга.

— Ерлангера з «Леманз»?

— Ні, містера Ерлангера з «Саломон Бразерс».

— Я колись казав тобі, що хочу вдягнути велику жовту маску з усміхненим обличчям, поставити CD-версію «Не хвилюйся, будь щасливим» Боббі Мак-Ферріна, взяти дівчину і собаку — байдуже яку, колі, чау-чау, шарпея, — приєднати до них апарат штучного кровообігу і поміняти їхню кров, розумієш, закачати до тіла дівки собачу кров і навпаки, я ніколи тобі про це не казав?

Говорячи, я чую, як дівчина, що заклопотана моїми ногами, мугикає собі під ніс одну з пісень зі «Знедолених», а потім Хельга проводить зволоженим ватним тампоном по моєму носі, низько схиляється, вивчаючи мої пори. Я нестямно регочу, потім глибоко вдихаю і торкаюсь своїх грудей, очікуючи, що серце буде шалено й нетерпляче битись, але — нічого, ані поштовху.

— Тсс, містере Бейтмен, — каже Хельга, протираючи моє обличчя теплою губкою з люфи, вона спочатку трохи колеться, а потім охолоджує обличчя. — Розслабтеся.

— Гаразд, — кажу я. — Я розслаблений.

— Містере Бейтмен, — муркоче Хельга. — У вас такий чудовий тон шкіри. Можна спитати, скільки вам років?

— Двадцять шість.

— Ось у чому справа. Шкіра така чиста, така гладенька… — Вона зітхає. — Просто розслабтесь.

Мене відносить, наче течією, очі закочуються, фонова версія пісні «Не хвилюйся, крихітко» вимиває з мене всі погані думки, і я починаю думати лише про хороше — про столик, замовлений на сьогодні для нас із Сесілією Ваґнер, дівчиною Маркуса Хальберстама, про пюре з ріпи у кафе на Юніон-сквер, про катання на лижах з гори Баттермілк в Аспені минулого Різдва, про новий компакт-диск «Г’юї Льюїс енд зе Ньюз», про спідниці від «Айк Бехар», «Джозеф Аббуд», «Ральф Лорен», про фігуристих, змащених олією красунь, що лижуть одна одній вульву та зад під різким світлом прожекторів, про гори руколи та кінзи, про лінію моєї засмаги і те, як виглядають м’язи моєї спини, коли світло у ванній падає на них під правильним кутом, про руки Хельги, що пестять гладеньку шкіру мого обличчя, змащуючи лосьйоном, втираючи креми й тоніки, про захоплений шепіт: «О, містере Бейтмен, у вас таке чисте й гладеньке обличчя, таке чисте…», про те, що я не живу в парку трейлерів, чи не працюю в боулінгу, чи не ходжу на хокейні матчі, чи не їм реберця барбекю, про те, як будівля «Ей-ті енд Ті» виглядає опівночі й лише опівночі. Заходить Дженні, починає робити мені манікюр, спочатку підрізає та підпилює нігті, потім шліфує спеціальним диском, щоб край був гладеньким.

— Наступного разу хай будуть довшими, Дженні, — попереджаю я її.

Вона мовчки занурює їх у теплий ланоліновий крем, потім підсушує обидві руки, змащує кутикулу зволожувачем і прибирає її, чистить під нігтями ватною паличкою. Масажує кисті й передпліччя тепловим масажером. Нігті полірує замшею, а потім — спеціальним лосьйоном.

Побачення з Евелін

Евелін зателефонувала, коли я вже був зайнятий на двох лініях, і я не збирався брати слухавку, однак, зважаючи на те, що на другій лінії я чекав, доки Баллок, метрдотель нового ресторану Девіса Франсуа у південній частині Центрального парку, скаже мені, чи є у них скасовані замовлення, щоб ми з Кортні (яка була на першій лінії) змогли сьогодні повечеряти у них, я відповів, сподіваючись, що це з хімчистки. Але ж ні, це Евелін, і хоча це не надто чесно щодо Кортні, я відповідаю на дзвінок. Кажу Евелін, що мій особистий тренер чекає на іншій лінії. Потім кажу Кортні, що мені дзвонить Пол Овен і що ми з нею побачимось о восьмій у «Черепахах», і зрештою обриваю дзвінок Баллоку. Евелін ночувала в готелі «Карлайл», бо жінку, яка живе в сусідньому з нею будинку, вчора ввечері знайшли мертвою, з відрізаною головою, тому Евелін дуже знервована. Працювати вона сьогодні не здатна, тож весь день провела, заспокоюючись косметичними процедурами в «Елізабет Арден». Вона вимагає, щоб ми повечеряли разом, а потім запитує, перш ніж мені на думку спадає якась прийнятна для виправдання брехня:

— Де ти вчора був, Патріку?

Я зупиняюсь.

— А що? І де ти була? — запитую, жадібно п’ючи «Евіан» з літрової пляшки.

Я досі трохи спітнілий після денного тренування.

— Сварилася з консьєржем у «Карлайлі», — каже вона, її голос доволі злий. — Скажи мені тепер, Патріку, де ти був?

— Чому ти з ним сварилась? — запитую я.

— Патріку, — каже вона, і це звучить як рішуча заява.

— Я тут, — кажу я за хвилину.

— Патріку, це не має значення. Телефон у моєму номері має лише одну лінію, і дзвінків на нього не було, — каже Евелін. — Де ти був?

— Я… ходив по відеопрокатах, — відповідаю я, задоволений, і даю сам собі п’ять, притиснувши бездротову трубку до плеча.

— Я хотіла до тебе заїхати, — каже вона тоном примхливого дівчиська. — Я була налякана. І досі налякана. Чуєш страх у моєму голосі?

— Насправді, чую будь-що, крім нього.

— Ні, Патріку, серйозно. Мені дуже страшно, — каже Евелін. — Мене всю трясе. Тремчу як листочок. Можеш спитати Мію, мого косметолога. Вона сказала, що я напружена.

— Ну, — кажу я. — Ти все одно не змогла б заїхати.

— Чому ні, любий? — скиглить Евелін, а потім звертається до когось у своєму люксі: — Відкотіть туди, до вікна… ні, того вікна… і можете сказати, де та клята масажистка?

— Бо голова твоєї сусідки була в моїй морозилці, — позіхаю, потягуючись, я. — Слухай, вечеря? Де? Ти мене чуєш?

О пів на дев’яту ми сидимо один навпроти одного у «Баркадії». На Евелін — піджак зі штучного шовку «Анна Кляйн», спідниця з шерстяного крепу, шовкова блузка від «Бонвітс», старовинні золоті сережки з агатом від «Джеймс Робінсон», які коштують близько чотирьох тисяч доларів. Я вдягнув двобортний костюм, шовкову сорочку з витканими смугами, шовкову краватку з орнаментом та шкіряні сліпони[78], все — від «Джанні Версаче». Я не скасовував замовлення в «Черепахах» і не сказав Кортні, що мене не буде, тож вона, певно, прийшла туди о чверть на дев’яту, зовсім заплуталась,