Американський психопат - Брет Істон Елліс

Більшу частину дня я купував собі різдвяні подарунки — великі ножиці в аптеці біля мерії, ніж для листів від «Хаммахер Шлеммер», ніж для сиру в «Блумінґдейлз», який пасує до дошки для сиру, яку Джин, закохана в мене секретарка, лишила на моєму столі, перш ніж піти на обід, поки я був на зустрічі. У «Шоу Патті Вінтерс» сьогодні зранку говорили про можливість ядерної війни, і команда експертів зійшлась на тому, що вона цілком може початись протягом наступного місяця. Обличчя Евелін зараз крейдяно-біле, губи підкреслені пурпуровою помадою, це виглядає несподівано вражаюче, і я розумію, що вона, хоч і з запізненням, дослухалась до поради Тіма Прайса і припинила користуватися лосьйоном для засмаги. Замість того щоб відзначити це, змушуючи її все заперечувати і втомлювати мене цим, я питаю про дівчину Тіма, Мередіт, яку Евелін зневажає з неясних мені причин. Кортні також у її чорному списку, через чутки, які ходять про нас з нею — це мені трохи зрозуміліше. Коли тямуща офіціантка на прохання Евелін намагається підлити смородинового бальзаму в мій «Кристал», я накриваю келих долонею.

— Ні, дякую, — кажу я їй. — Може, пізніше. В окремий келих.

— От кайфолом, — хихотить Евелін і різко вдихає. — А пахнеш гарно. Це що, «Обсешн»? Це «Обсешн», кайфоломе?

— Ні, — похмуро відповідаю я. — «Пол Себастьян».

— Звісно.

Евелін усміхається і допиває другу склянку. Настрій у неї значно покращився, вона майже буйна — веселіша, ніж можна очікувати від людини, сусідці якої відрізали голову електропилкою за якісь секунди, доки вона була ще притомна. Очі Евелін зблискують у світлі свічок і повертаються до звичного блідо-сірого кольору.

— То як там Мередіт? — питаю я, намагаючись приховати те, що мене це зовсім не цікавить.

— Господи, вона з Річардом Каннінгемом, — стогне Евелін. — Він з Першого Бостонського. Ти можеш у це повірити?

— Знаєш, — завважую я, — Тім збирався від неї піти. Кинути її.

— Заради Бога, чому? — питає заінтригована і здивована Евелін. — У них була розкішна квартира у Гемптонсі.

— Він якось розповідав, що йому було до смерті нудно дивитись, як вона всі вихідні тільки своїми нігтями опікується.

— Господи, — каже Евелін, справді збентежена. — Ти хочеш сказати… що вона робила манікюр сама?

— Так Тім казав і часто згадував, що в неї характер ведучої телевікторини, — кажу я сухо, потягуючи шампанське.

Евелін посміхається сама до себе.

— Тім такий шельма.

Я ліниво питаю себе, чи переспала б Евелін з іншою жінкою, якби я привів її до неї додому, і чи дозволили б вони мені на це подивитись, якби я наполіг. Чи дозволили б керувати ними, казати, що їм робити, вказувати на пози у світлі галогенових ламп. Певно, що ні, навряд чи. А що, якби я змусив її під дулом пістолета? Може, погрожував би розітнути обох, якщо вони не погодяться? Ця думка здається доволі привабливою, я можу чітко уявити собі всю процедуру. Я починаю рахувати дивани вздовж стін кімнати, потім — людей, що сидять на них.

Евелін питає мене про Тіма.

— Як думаєш, де може бути цей шельма? Подейкують, що він у готелі «Сахс», — зловісно каже вона.

— Подейкують, — кажу я, — що він на реабілітації. Це шампанське недостатньо холодне. Він не надіслав тобі листівку?

— Він захворів? — питає Евелін злегка стривожено.

— Гадаю, що так, — кажу я. — Думаю, так воно і є. Знаєш, коли замовляєш пляшку «Кристалу», він принаймні має бути холодним.

— Господи, — каже Евелін. — Думаєш, він може бути хворим?

— Так. Він у лікарні. В Аризоні, — додаю я. У слова «Аризона» загадковий присмак, і я повторюю його знову. — В Аризоні, здається.

— О Господи! — вигукує Евелін, тепер справді стривожена, і одним ковтком допиває шампанське, яке лишилось у її келиху.

— Хтозна? — я примудряюсь знизати плечима ледь помітно.

— Ти ж не думаєш… — вона глибоко вдихає і ставить келих на стіл. — Ти не думаєш, що це… — Тепер вона озирається навколо, потім схиляється до мене і шепоче: — СНІД?

— О ні, нічого такого, — кажу я і одразу ж шкодую, що не зробив достатньо довгу паузу перед цим, щоб налякати її. — Просто… загальні… проблеми… — Я відкушую шматок хлібної палички з травами і знизую плечима. — …з головою.

Евелін з полегшенням зітхає і каже:

— А тут доволі тепло.

— Я зараз можу думати лише про той постер, який я бачив на станції метро нещодавно, перед тим, як убив тих двох чорношкірих пацанів, — фото теляти, воно повернуло голову на камеру, його очі широко розплющені, у них відбивається спалах, і його тіло, схоже, запаковане у якийсь ящик, і під фотографією грубими чорними літерами написано: «Питання: чому це теля не може ходити?» І потім: «Відповідь: бо в нього лише дві ноги». Але потім я побачив інший постер, з тією ж фотографією, тим же телям, але під ним було написано: «Не втручайтесь у публікації».

Я зупиняюсь, продовжуючи кришити хлібну паличку, і запитую:

— Ти хоч щось зараз чула чи мені краще чекати реакції від цеберка для льоду?

Я кажу все це, дивлячись просто на Евелін, чітко наголошуючи слова, намагаючися щось про себе пояснити, вона розтуляє рот, я чекаю, що нарешті вона визнає, хто я насправді такий. І вперше, відколи ми знайомі, вона може сказати щось цікаве, і я уважно на неї дивлюсь, і вона запитує:

— Це…

— Так? — Це єдиний за вечір момент, коли мені справді дуже цікаво, що ж вона скаже, і я наштовхую її. — Так? Це…

— Це… Івана Трамп? — запитує вона, витріщаючись через моє плече.

Я розвертаюсь.

— Де? Де Івана?

— У кабінці попереду, другій від… — Евелін робить паузу. — Від Брук Астор[80].

Я скосив очі, вдягнув свої окуляри без діоптрій від «Олівер Піплз» і розумію, що затьмарений бальзамом та шампанським погляд Евелін не лише переплутав Норріса Павелла[81] з Іваною Трамп, а й Стіва Рубела[82] з