Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Чи гвинтівку AR-15. Тобі б це сподобалось, Евелін, — це найдорожча зброя, але варта кожного пенні.

Я підморгую Евелін, але вона досі говорить, вона не чує ані слова, нічого не розуміє. Вона насправді не усвідомила жодного сказаного мною слова. Вона оминає мою сутність. Евелін зупиняється, набирає повітря і дивиться на мене так, що це можна описати лише словом «волооко». Вона торкається моєї руки, мого «Ролекса», знову набирає повітря, цього разу навмисне, і каже:

— Нам слід це зробити.

Я шукаю поглядом нашу привабливу офіціантку — вона нахилилась за серветкою, що впала на підлогу. Не дивлячись на Евелін, я запитую:

— Зробити… що?

— Одружитись, — каже вона, моргаючи. — Влаштувати весілля.

— Евелін?

— Так, любий?

— Ти щось у бальзам… підмішала? — запитую я.

— Нам слід це зробити, — м’яко каже вона, — Патріку…

— Ти мені освідчуєшся? — сміюсь я, намагаючись якось все це осягнути.

Забираю у неї келих від шампанського і нюхаю його край.

— Патріку? — Евелін чекає на мою відповідь.

— Господи, Евелін, — ошелешено кажу я. — Я не знаю.

— Чому б ні? — капризує вона. — Назви хоч одну хорошу причину проти.

— Бо намагатись тебе трахнути, це все одно що цілувати по-французьки дуже… маленьку і… жваву мишку-піщанку? — кажу я їй. — Не знаю навіть…

— Так? — веде вона. — І?

— У брекетах? — завершую я, знизуючи плечима.

— І що ти робитимеш? — запитує Евелін. — Чекатимеш три роки, доки тобі не виповниться тридцять?

— Чотири роки, — кажу я зі злістю. — До тридцяти мені ще чотири роки.

— Чотири роки. Три роки. Три місяці. Господи, яка різниця? Ти все одно будеш старим. — Вона забирає руку від моєї. — Знаєш, ти не казав би так, якби побував на весіллі Джейн Сімпсон. Ти б раз на це поглянув і одразу б захотів зі мною одружитися.

— Але я був на весіллі Джейн Сімпсон, Евелін, кохання мого життя, — кажу я. — Сидів поряд із Сахріт Гейбел. Повір, я там був.

— Ти нестерпний, — ниє вона. — Ти кайфолом.

— А може, і не був, — думаю я вголос. — Може, я… MTV знімали про нього сюжет?

— У них був такий романтичний медовий місяць. За дві години після вечірки вони вже летіли на «Конкорді». У Лондон. Ох, «Клерідж»[89]…

Евелін зітхає, підпирає підборіддя рукою, у неї в очах сльози. Я не зважаю на неї, дістаю з кишені сигару і стукаю нею по столу.

Евелін замовляє три види шербету — зі смаком арахісу, лакриці та пундиків. Я замовляю еспресо без кофеїну. Евелін сердиться. Я запалюю сірник.

— Патріку, — попереджає вона, дивлячись на вогонь.

— Що? — питаю я, моя рука застигла на півдорозі від кінчика сигари.

— Ти не спитав дозволу, — каже вона без посмішки.

— А я казав, що на мені — боксери за шістдесят доларів? — запитую я, намагаючись її розрадити.

Вівторок

Сьогодні у «Пак Білдинґ» офіційна вечірка з приводу виходу нового професійного комп’ютеризованого гребного тренажера. Після партії в сквош із Фредеріком Дібблом я випиваю «У Гаррі» з Джеймі Конвеєм, Кевіном Вінном та Джейсоном Гледвіном, потім ми всі стрибаємо до лімузина, який на ніч орендував Кевін, та їдемо у центр. На мені жакардовий жилет із комірцем-стійкою з відігнутими краями від «Кілґур, Френч енд Стенбері», куплений у «Барніз», шовкова краватка-метелик від «Сакс», лаковані шкіряні сліпони від «Бейкер-Бенджиз», старовинні діамантові запонки з «Кентшир Ґаллеріз» і сіре шерстяне пальто з широкими рукавами та коміром на ґудзиках від «Лучіано Сопрані». У гаманці зі шкіри страуса від «Боска» — чотириста доларів готівкою, він лежить у задній кишені моїх чорних шерстяних штанів. Замість «Ролекса» я надів золотий годинник на чотирнадцять каратів від «Ейч Штерн».

Я безцільно блукаю залом на першому поверсі «Пак Білдинґ». Мені нудно, я потягую погане шампанське (може, це невінтажний «Боллінджер») з пластикових келихів, жую нарізаний пластинками ківі, на кожному шматочку — кусень козячого сиру, і роззираюся навколо, думаючи, як би дістати кокаїну. Замість того щоб знайти когось, хто знає дилера, на сходах я зустрічаю Кортні. На ній шовково-бавовняний стрейчевий топ із сіточкою та мереживні брюки, оздоблені камінцями; вона здається напруженою і попереджає, щоб я тримався подалі від Луїса. Вона каже, що він щось запідозрив. Музиканти грають паршиві кавери на старі хіти шістдесятих років лейблу «Мотаун»[90].

— Що саме? — питаю я, скануючи поглядом залу. — Що два плюс два — чотири? Що ти — Ненсі Рейґан під прикриттям?

— Не ходи з ним на обід наступного тижня в клуб «Єль», — каже Кортні, всміхаючись фотографу, який засліплює нас спалахом.

— Ти сьогодні виглядаєш… вкрай чуттєво, — кажу я, торкаюсь її шиї, веду пальцем по її підборіддю аж до нижньої губи.

— Я не жартую, Патріку.

Кортні посміхається й махає рукою Луїсу, який незграбно танцює з Дженніфер Морґан. На ньому кремовий шерстяний смокінг, шерстяні штани, бавовняна сорочка і шовковий пояс-шарф у шотландську клітинку, все від «Хуґо Босс», краватка-метелик від «Сакс» і нагрудна хустинка від «Пол Стюарт». Він теж махає їй. Я показую йому великий палець.

— Яке мудло, — сумно шепоче сама до себе Кортні.

— Все, я пішов, — кажу я і допиваю шампанське. — Чому б тобі не потанцювати з… кондомом з кінчиком.

— Куди це ти йдеш? — питає вона, хапаючи мене за руку.

— Кортні, мені не потрібен твій черговий… емоційний вибух, — кажу я їй. — До того ж канапки тут паскудні.

— Куди ти йдеш? — знову питає вона. — Мені потрібні деталі, містере Бейтмен.

— А чого це тебе так тривожить?

— Бо я хочу знати, — відповідає вона. — Ти ж не до Евелін йдеш, так?

— Може, і до Евелін, — брешу я.

— Патріку, — каже Кортні, — не залишай мене тут. Я не хочу, щоб ти йшов.

— Мені треба повернути касети, — знову брешу я і передаю їй свій порожній келих, саме в той час, коли десь спалахує камера. Я