Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови
Контора наша містилася у приміщенні колишнього хореографічного гуртка колишнього палацу культури. Ну, ви самі розумієте - на стінах великі дзеркала, станок, тобто палиця на кшталт поручів у трамваї. Кольчина перша баба була балериною, вела тут раніше заняття, ну ми і присусідились, як годиться. Тоді ж і починали, що начебто набираємо танцівниць для шоу - гастролі за кордоном, валюта, ганчірки, те-се. Кольчина баба спочатку їх навчала всяким па-де-де, а Колька, пам’ятаю, ввечері нап’ється, сяде посередині, роздягне їх усіх і примушує ото ноги піднімать, начебто стриптиз репетирують, а вони у дзеркалах, і так, і сяк - він мліє, паскуда, як удав. Зараз уже не те - зараз набрав, відвіз, здав - як овець, їй-богу. Магомет, наш партнер, і називає їх “вівці”. А було колись…
Так я сидів і міркував у конторі, споглядаючи у дзеркалах замість голих баб свою набряклу перекошену пику та чекаючи на Кольку, бо вчорашнє треба було обговорить.
Вляпався я з цією Марічкою, хай би згоріла. А все любов. Кохання-кохання, з вечора до рання, сука. Зась мені було в рідне місто їхать, та й на неї задивляться. Я ж два місяці як приморожений ходив попід вікна, заглядав, наче піонер. А тоді як настогидла - що було мені робити, скажіть? Ну, здав я її Магомету. А що - одружуватись, скажете?
Колька ввалився в контору у своїй звичайній бойовій манері - дверима об стіну, аж тиньк посипався.
- Ну як, синюк, нарешті допився?
- Та іди ти.
Колька кинув куртку в куток та зупинився посередині кімнати в позі прокурора. Звичайно, він занепокоївся - я йому вчора такого наговорив, згадати соромно.
- Ну, скажи, - він махнув рукою, і всі тисяча відбитків у дзеркалах махнули руками, неначе вітряки. - Я тебе попереджав, що у нашій роботі з бабами заводитись не можна, попереджав?
- Та сядь ти, не маяч.
- Ні, ти скажи, попереджав я тебе нащот любвей, було?
Я заплющив очі, щоби не бачити цього махання.
- Попереджав, щоб ти її кинув, щоб з собою не брав, попереджав чи ні?
- Та вона ж сирота… була, - я не підіймав обличчя, але відчув, як тисячі Кольок забігали у скляних стінах сюди-туди.
- Сирота, кажеш? А батько тоді звідки взявся?
- Та не маяч ти, холєра ясна! - я теж почав кричати, щоб не виходило, що він наче за старшого.
Це подіяло. Колька сів на підлогу, але при цьому не втратив свого прокурорського вигляду.
Я наморщив чоло, намагаючись зліпити до купи вчорашню інформацію:
- Ти розумієш, він у неї на тракторі втопився. Вони були у бригаді, що тирила техніку в сусідніх колгоспів на запчастини. Варнаки. Ну і навесні крига проломилася… - І що? - І він… втопився.
- Ти що, дурний?
- Ну, він сам так сказав. Сказав, що тільки за місяць його витягли. А вона, напевно, не знала…
Колька підскочив, наче його шило в дупу штрикнуло.
- Ти розумієш, що верзеш? - і знову забігав у дзеркалах сюди-туди. - Як це його за місяць витягли? З річки?
Я знову заплющив очі, бо від цього мерехтіння закрутилося в голові. І тут згадав. Вона казала, що часто ходить до батьків на могилку, і що поховані обидва поруч… щось іще про те, що розповідає їм про мене… Господи, що це за фігня?
- Я не знаю, - сказав я втомлено. - Я тільки знаю, що він прийшов, і що все одно мене знайде. Він страшний і весь червоний, як опир.
- Як хто-о? - зупинився Колька.
- Бабуся моя так завжди казала, коли хто червоний на пику, що червоний, як опир… Та яка різниця? Він все одно від нас не відчепиться.
Деякий час ми мовчали, а Колька посилено чухав потилицю, це у нього такий спосіб зосередження.
- А ти йому казав, що сама винувата, що знала, мовляв, на що йшла, що там ославимо…
Я так промовисто подивився, що останні слова застрягли у нього в горлі. Він гмикнув.
- Ну хоч женитись не обіцяв?
- Та не пам’ятаю я, що там обіцяв, - втомлено відкинув я голову назад.
- Ти що, обіцяв женитись? - Колька вхопився за балетний станок, щоб не впасти від подиву.
- Може, - чесно признався я. - Ти розумієш, я був у такому стані…
- А чого ж тоді додому її не повернув, баран?
- Та розумієш, я Магомету винен був, і ще попав трохи, так під розрахунок… І настогидла вона мені… До речі, ще й розпитувала багато.
- Ну ти ідіот! - підбив підсумок Колька.
Я навіть не образився, тільки промимрив:
- Вона ж сирота… тоді… була… я подумав…
- А батько звідки взявся?
Господи, якби я знав! Вона ж мене навіть на могилку якось пробувала відвести. Слава Богу, не дійшли… Ми ж з нею… Де взявся цей чортів батько на мою голову?
Боже мій, як мені погано, хоч би хто зрозумів!
Колька засвистів. Це у нього був другий етап зосередженості, бойовий. Він свистів довго, і я під цей свист мучився думками, ще гіршими за похмілля.
Нарешті свист урвався. Колька дивився рішучо.
- Гаразд, - сказав він. - Що б там не було, а треба виплу-туватись. Треба звертатися до Сяви.
У мене аж в голові прочистилося від такої ідеї.
Сява був Кольчиним другом по розвідці і зараз тримав таку собі бригаду - не бригаду, а скоріш загін самооборони. Ніякого серйозного даху він забезпечити не міг, але от у таких випадках, коли нема іншого виходу, його хлопці якраз ставалися у пригоді.
- Це ж дорого, - сказав я.
- Дорого? - обурився Колька. - А обіцяти женитися не дорого? А тягати свою курву до Туреччини спільним коштом не дорого? А сидіти потім? Дорого йому… нічого, заплатиш.
Заплатиш… Я наштовхнувся на останнє слово, немов на дрючок у лісі. Значить, Колька не збирається мені допомагати? Значить, він лишає мене самого? Друга!
Напарник дивився на мене прозорим поглядом. Скотина безрога. Не чекав я від нього, не чекав. Колька, напевно, прочитав мої думки, бо в наступну мить вибухнув довгою тирадою, з якої я, заплющивши очі, вицідив, що одне діло, коли заліт у справах, тоді витрати навпіл, а інше - коли з дурної голови, і що я, значить, буду грати бабів, а він за них платити - дулі дві.
Рація в його словах була, але я це зрозумів пізніше,
