Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови

Я вмостився просто біля шинквасу. За спиною у дівчини варнякав телевізор.

- Красуню, - спитав я лагідно. - Що ви робите сьогодні ввечері?

Вона подивилася зверхньо і не відповіла. Ну так, зрозуміло, враховуючи, яка в мене зараз пика, слава Богу, хоч гроші вперед не заправила. Я ковтнув ще горілки і втупився в телевізора. Почалася кримінальна хроніка.

- Добрий вечір. Вас вітає служба новин. За вчорашній день у місті сталося: вбивств - два, пограбувань - чотири, два розкрито по гарячих слідах, угонів - шість…

Ні, все-таки вдома треба завжди тримати НЗ, аби в таких випадках не страждати. Десь його зашкерити, так щоби ніхто не знайшов, і хай собі лежить, потім як знайдеш.

- На вулиці Лісовій знайдено тіла двох чоловіків, що були вбиті ввечері…

Камера поїхала Лісовою вулицею.

Два трупи? Це багато. Це, напевно, серйозна розбірка була.

Камера наїхала на крупний план.

- Обидва вбитих розшукувались міською міліцією за підоз-рою в пограбуванні, розбійному нападі та здирстві…

Ого, ну і пики. Такі дійсно могли… Господи!

Я упустив склянку. З телевізійного екрана на мене дивилися обличчя моїх хлопців, тобто Сявиних, тобто охоронців. Тих, що мене вчора…

- Ви посуд розбили! - заверещала дівка, але я не прореа-гував. Я буквально прилип очима до екрана.

Камера трохи від’їхала вбік, і стало видно, що в обох хлопців порвані, буквально порвані горлянки, наче хтось пазурами, або зубами…

Ледь осоловілий слідчий почав коментувати те, що, на його думку, відбулося.

- Ви посуд розбили! - схопила мене за руку дівчина, але я подивився на неї так, що вона аж присіла.

Боже праведний!

Я відчув, як ноги мої налилися свинцем, а спиною буквально заструмився піт.

Я все зрозумів. І нігті, а точніше, кігті на руках. І червоне обличчя. І говорив він, наче плямкав… чи ні, здається, не плямкав.

Він же двох, здоровезних двох бандитів… Господи, Боже мій!

Я озирнувся. В залі нікого підозрілого не було. Треба тікати. Треба Кольці потелефонувати… а, дідько з ним, який там Коль-ка - тікати треба! А коли я з хати виходив, то, може, він якраз і дзвонив? Хотів попередити?

Мамо, мамонько! Тікати треба. Куди завгодно. Світ за очі. Щоб і духу не було.

Я скочив на ноги, і стілець з гуркотом впав на підлогу. Дівка щось знову заварнякала, але я вже полетів до виходу, змітаючи все, що траплялося на дорозі. Додому, швидше додому. А може, краще не вертатися? Ні, треба повернутися і до ранку одсидітись, а там - тю-тю. Ми собі на життя заробимо, було б на що заробляти.

Я летів вулицею, неначе вихор, і серце калатало аж десь у скронях. Викликати Кольку? Може, вдвох одіб’ємось?

Я заскочив у темний під’їзд, хряснув дверима і в наступну мить мало не загримів по сходах, бо зрадницька куртка зачепилася за щось у темряві. Матюкаючись крізь зуби, я почав мацати рукою, і раптом мої пальці відчули щось холодне. На мить я втратив здатність рухатись. Хтось холодною рукою тримав мене за кишеню.

- Хто… тут? - губи не слухались і відмовлялися ворушитися, вимовляючи слова.

Хтось із пітьми посунувся до мене і тонким голосом сказав:

- Сергійку?

Сірий відблиск далекої лампочки на мить висвітив обличчя.

- Марічка?

Я відчув, що от-от помру.

Так, це була вона, Марічка, що я її продав Магомету. Тільки біла, наче віск, і холодна, холодна на дотик, немов…

Я відштовхнув її холодну руку від себе і спробував зробити крок до сходів, але ззаду на плече мені лягла велика і теж крижана рука.

- Сергійку, навіщо ти це зробив?

Я озирнувся.

Червоне обличчя з огидним шрамом наблизилося до мене впритул.

- Сергійку, навіщо ти це зробив?

Але я вже не чув її.

Розділ 7 МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ

Це сталося торік улітку. В той самий час, коли наше місто беруть в облогу орди відпочиваючих, приваблених досить низькими цінами та досить великою, як на такі ціни, кількістю сонця і моря. До речі, приїздіть і ви, у нас все і справді все дуже дешево, а моря - скільки хочете. Звісно, це я так, для реклами.

Того літа наш сусіда, дід Москаль, раптом з’явився на базарі з тачкою, повною-повнісінькою всілякого краму. Тут були і стрейнджі, і легінси, і сукні гумові, і кофти, і спідниці, і якого тільки біса не було. Дід припаркував свою техніку скраєчку, біля прилавка, розстелив ряднинку, розклав добро і почав торгувати, аж гай зашумів.

Всі здивувалися.

Тобто відпочиваючі купували, а наші дивувалися - що то воно? Знаючи діда Москаля як облупленого, люди не могли второпати, звідкіля це раптом. Бо ж: дід тільки на прізвище був Москаль, а приїхав десь із Полісся у прийми до своєї баби, тобто ще до молодиці, бо давно це було. Дітей не нажив, родичів не мав, як баба померла, жив самотньо, компанії ні з ким не водив.

До речі, казали, що баба не сама померла, що начебто хтось допоміг - чи не дід? Бо’зна. Бабу без зайвого шуму поховали, не різали, бо старих у нас не ріжуть.

Жив дід тихо, комерцією не займавсь, хіба на літо пускав у хату дачників, а сам тоді перебирався у кухоньку, подалі від людей. З міста нікуди не виїздив, навіть з двору рідко виходив. Кілька разів сусіди думали, що вмер, так довго не з’являвся, але згодом старий обов’язково знаходився. Хворів, чи що.

А ще він потроху випивав. Не те щоби зовсім, але так, дозволяв собі іноді. І пенсії для того вистачало якраз.

Було з ним, щоправда одного літа, коли взявся просто на майдані біля пам’ятника Леніну криницю копати. Прославився тоді. Кричав, що треба криниці копати, бо з артезіанської свердловини вода не чиста - а куди у нас криницю, у нас вода на глибині сто метрів. Отак. Забрали його тоді і тирси дали, так він почав у себе в кухоньці, в літній, прямо всередині копати і божився, що таки докопає колись.

Але, крім криничного закидону, за ним нічого не помічали, та й сам він був із себе непомітний - лисуватий, вайлуватий, без зубів, завжди у синьому подертому кашкеті. Тому й здивувалися люди на базарі, коли він вивалив на прилавок цілу тачку краму.

- В Турції були? - ввічливо поцікавилася сусідка.

- В Турції, - охоче погодився дід та дрібно захихотів. І під це хихотіння встановив такі ціни на своє добро, що покупці