Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови
Пуля лишилася нескінченою, бо сіло сонце, і Павло, аби не викликати підозри, поплентався додому. Йдучи провулком, він весь час оглядавсь на дідове подвір’я, тому запинався й хитавсь, наче п’яний.
Я зайшов до кімнати та всівся біля телевізора. В голові блукали думки одна дурніша за іншу. Було трошки лячно, і не тільки катакомби, бо ж я насправді ріс слухняним хлопчиком і по чужих господах не лазив. Звичайно, було цікаво, але що далі, то менше, і якби не Павло, я б, певно, відмовився від цієї ідеї. У катакомбах низькі стелі та паскудна, непевна порода.
Але дід якось ходить. Питається, чим ми гірші?
Там, певно, коридори ідуть у різні боки, тому треба триматися удвох і лишати за собою мітки, аби на заблукати. А мотузку прив’язувати тільки на початку, коли ще не знаєш, куди хід, бо її справді не вистачить, хоч скільки бери. А ще треба було б, як у спелеологів, такі каски з ліхтариком, тоді можна йти спокійніше, бо руки вільні, а може, лізти доведеться, не тільки йти, - коли так, то ще б якісь гачки, за стіни чіплятись, до речі, у криницю спускатись на мотузці незручно, драбину би, а ще…
Це я вже додумував у ліжку і, певно, задрімав, бо прокинувся від брязкоту шибки. У вікно ломився Павло.
- Чекай, - зашипів я та замахав руками. Ну його, ще старих побудить, нетерплячка.
Я швидко натягнув джинси, футболку і навшпиньки прокрався до виходу. Надворі було хоч в око стрель. Павло стояв під стіною, майже непомітний у пітьмі. Очі його горіли від збудження, голос бринів.
- Спиш, зараза? - засичав він у вухо.
- Ні, - збрехав я.
- Все спокійно?
Все було спокійно. Принаймні так здавалося. І ми, намагаючись не шуміти, прокралися до сараю. Я ввімкнув ліхтарика. Павло поставив на підлогу величеньку торбу, що тримав у руках.
- Двері зачини, - сказав я йому.
Павло не сперечався, певно, від зосередженості.
При жовтому світлі ліхтарика ми взялися натягувати на себе куфайки та взувати чоботи. Це було досить незвично, тим більше що з весни ми рідко мали на собі навіть сорочки. У куфайці я одразу впрів, а чоботи почали тиснути пальці. Павло сопів поруч. Кепку я навіть вдягати не став, а просто засунув до кишені. Туди ж поклав сірники, ножа та свічку - згодиться. Павло взяв мотузку та пилку і запхав до своєї величезної торби.
- Що там у тебе? - пошепки поцікавився я.
- Нічого, - закрутив головою Павло. - Це я так, про всяк випадок.
Який там, у біса, випадок? Знову щось навигадував.
Ми оглянули одне одного, перевіряючи, чи не забули чого. Потім, не змовляючись, сіли, як перед дорогою, посиділи хвилину мовчки, і видихнули:
- З Богом.
Тихенько рипнули двері сараю, і ми, наче дві тіні, ковзнули до дідового паркану. Павло перекинув на той бік свою торбу, стрибнув сам, м’яко гупнувши ногами по землі. Я поліз слідом. Шлях був знайомий - скільки разів у дитинстві лазив по м’яча, намагаючись не потоптати сусідську городину. Кухня стояла трохи далі, у кутку, і ми, озираючись та пригинаючись, попрямували туди. Нас ніхто не міг помітити, ніч була темною, а сірі куфайки маскували краще за маскхалат.
- Дід не в кухні ліг?
- Ні, я бачив, як в хату йшов із горщиком.
Павло гигикнув і дістав від мене по спині. Що смішного? Дід завжди з горщиком іде спати, бо туалет на іншому кінці подвір’я. Нарешті ми дісталися великих дерев’яних дверей. Я став трохи ззаду, на шухері, пильнуючи навкруги і одночасно зазираючи Павлові через плече. Павло поставив свою торбу під стіну та видобув з неї пилку.
- Дивись, - обернувся він до мене. - Зараз може трохи зарипіти.
Я заоглядався на всі боки, і тут воно справді зарипіло. Ні фіга собі трохи! Звук був, наче від циркулярки. Його, певно, почули на тому кінці міста. Я аж присів із несподіванки.
- Вж-ж-ж! - кричала пилка, немов навіжена. Я знову стусонув Павла у спину, але він тільки відмахнувся і продовжував свою справу. Мені здалося, що зараз прибіжить не тільки старий Москаль, а й турки з того кінця катакомби, але, на диво, навкруги ніщо навіть не ворухнулося. Пилка завивала та іржала, змагаючись із замком, і я три рази спітнів, поки, нарешті, завивання припинилося і щось глухо стукнуло по стіні.
Павло розігнувся та махнув мені рукою.
- Ти чого так довго? - люто засичав я йому у вухо.
- Фігня, - засичав він мені у відповідь, - я кільце пиляв. Бо замок може не розпилятись, а кільце все одно старе. Це я ще вдома вигадав, еге?
Еге ж. Вигадник.
- Тільки треба було олією змазати, - додав Павло, і з цими словами прочинив двері та зник у проймі. Я ще раз озирнувся на всі боки, впевнився, що все тихо, і тільки тоді пірнув слідом.
Ми опинилися в низькій невеличкій кімнаті. Кухня дихала назустріч вологим, трохи пліснявим повітрям. Тут було темно, як у могилі, і пахло схоже, і настрій зробився такий самий, замогильний. Мене знову кинуло у піт. Чорт її знає, де ця клята криниця. Ще бракувало впасти та зламати ноги.
- Давай ліхтарик. Двері зачини, - засичав поруч Павло. І тільки тут я зметикував, що у мене й справді є ліхтарик. З полегшенням я видобув його назовні та клацнув перемикачем.
Пітьму прорізав тоненький промінь світла і впав на давно не білені стіни. Чесно кажучи, він не додав мені оптимізму, бо стіни довершували собою могильну картину - вкриті пилом та незрозумілими плямами, з густими гронами павутиння в кутках, вони змикалися над головою в таку саму похмуру та непривітну стелю. А головне, тут не було ніяких меблів, тільки стіни, а на стінах великі полиці, як у склепі, їй-богу.
Я знайшов поглядом широку постать Павла, і мені трохи попустило.
- Тю-у-у. Оце так кухня.
Промінь ліхтарика стрибав по стінах, вихоплюючи з пітьми великі дерев’яні полиці та грудки землі на підлозі, наче хтось недавно копав. А де ж сама криниця?
Павло підійшов до стіни, спробував вивернути з неї залізний гак, але той не піддавсь.
- На совість зроблено, - похитав головою Павло.
- Слухай, Падло, тут нічого нема. Навіщо ж він тоді замок почепив, га?
Павло подивився на мене замислено:
- Значить, щось є.
- Отож я і кажу. Значить, ми правильно полізли.
Я мало не засміявся вголос сам не знаю чому.
- Ну, - мовив Павло,