Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови
Я лежав, немов загіпнотизований цим знаком. Космонавт вовтузився у ліжку, щось невдоволено говорив, а мені похололо всередині і несила було мовити бодай слово. Хвилин за десять він вгомонився та вимкнув світло. І я лишився в палаті сам.
Що Оленка виробляла зі мною цієї ночі, навіть описати важко. Здавалося, вона мстилася мені за мою спробу втекти і за якісь ще невідомі образи. А я, як на гріх, ніяк не міг відключитися і тільки стогнав та кричав, звиваючись на ліжку.
Космонавта забрали наступного дня з якимось нирковим загостренням. Він навіть прийшов до тями, але я в цей час міцно спав, знесилений нічними тортурами, і не міг навіть поглядом провести свого останнього товариша.
До нашої палати нікого не поклали. Та й мене нікуди не переводили, не дивлячись навіть на важкий стан. Лікарі хитали головами, але нічого не робили. Як їй це вдалося, невідомо, але я лишився цілком у Оленчиних руках. Вона, здається, навіть додому не ходила. Вранці годувала мене своїми жахливими пігулками, від яких я ввечері знову був готовий до бою, а у проміжках піклувалася про мене, мов рідна мати, навіть годувала з ложечки, бо я, врешті-решт, не здатен був себе примусити їсти, адже це додавало мені сил, а найбільше у світі хотілося втратити їх нарешті і тихо згаснути свічкою у свічнику.
Сили мої зменшувались з кожним днем, і до середи я вже навіть не сідав у ліжку, тільки Оленчині пігулки сяк-так утримували мою душу у хворому тілі. Я здебільшого спав і думки мої літали десь далеко.
А в середу під час пообіднього відпочинку біля мого ліжка раптом з’явилася зовсім незнайома жінка. Я спочатку подумав, що це Оленка принесла вечерю, жахнувшись, що так швидко надходить ніч, але потім роздивився крізь свинцеві повіки і зрозумів, що цю жінку бачу вперше. Було їй років за сорок, і стомлене обличчя обрамляла темна, по-сільському зав’язана хустина.
Жінка, не спитавшись дозволу, сіла на моє ліжко, чомусь озирнулась на двері і спитала:
- Ти Олексій?
Чесно кажучи, я здивувався, а якщо казати точніше, мої безнадійні думки набрали легкого відтінку подиву, бо по-справжньому дивуватися вже не вистачало сили.
Очевидь, моя мовчанка задовольнила жінку, бо вона кивнула і пояснила:
- Мене прислав до тебе пан Гаврило. Він сказав, що ти потребуєш допомоги.
Я спочатку не второпав, хто такий “пан Гаврило”, бо звик кликати його дядьком, але коли зметикував, паростки надії ворухнулися в моїй душі. А тітка вела далі:
- Осьо він передав тобі оберіг, - з цими словами вона полізла за пазуху, у свій жіночий “гаманець”, та видобула звідти щось загорнуте у чисту полотнину. - Це змійовик, - пояснила вона. - Мавки його бояться, наче вогню, навіть не підходять близько, але у тебе, здається, процес зайшов надто далеко, тому просто приклади це їй до тіла, і вона більш ніколи не захоче тебе чіпати, - з цими словами тітка тицьнула мені до рук згорток.
Я відчув на долоні вагу, наче в полотнину була загорнута щира залізяка. А жінка подивилася на мене уважно:
- Ти все зрозумів?
Я нічого не зрозумів, але злегка кивнув. Жінка підвелася.
- Як він? - мій кволий голос пролунав, наче котяче нявчання, але вона почула його.
- Передавав тобі вітання. Він уже потрохи сідає на ліжку. - На очі її раптом навернулися сльози, і вона крадькома змахнула їх краєм долоні.
- Дякую, - пронявчав я, не впізнаючи свого голосу.
Жінка обернулася і пішла до дверей, на ходу дістаючи хустинку з-за викоту.
Я дивився їй услід. Очі мої незрозуміло чому теж стали вологими. А думки зачепилися за згорток на долоні і підштовхували, закликали подивитися, що то воно, плекаючи останню надію. Слухняно я розгорнув полотнину і став роздивлятись дарунок дядька Гаврила.
Це був металевий пошарпаний диск діаметром трохи більшим як коробка сірників. На перший погляд він здавався чимось дуже стародавнім. З потертої поверхні на мене дивилося досить невправне зображення людини з хрестом у руці. Це було схоже на примітивні малюнки давніх іконописців і не справляло особливого ефекту. Другий бік диску теж містив зображення, але зовсім інше. Тут була вибита жінка, а точніше жіноча голова з правильними, навіть класичними рисами, тільки замість волосся її оточували кубла змій, що сплелися, роззявляючи пащі, у своєрідну перуку. “Медуза-горгона”, - спливло в моїй голові щось із залишків шкільної програми. Але ця Медуза ніяк не ліпилася з картинкою на другому боці. Я перевернув диск - так, це якийсь християнський святий, он навіть напис старослов’янською, тільки не розібрати як слід. А з того боку… Богиня, от як називав її дядько Гаврило. Ця Богиня-Медуза справляла досить неприємне враження саме за рахунок вправного малюнка, бо змій я насправді не переношу. От, виявляється, чому він зветься змійовиком. Я затулив її обличчя полотнинкою і тут раптом звернув увагу, що диск теплішає, саме так, він став теплішим за мою руку і - диво - рука стала значно сильнішою, він начебто випромінював якусь енергію, що через руку вбирало моє бідолашне тіло, я просто відчув потік цієї енергії. Ви можете подумати, що “значно сильніша” - це надто сильно сказано, і матимете рацію, бо насправді все це скоріш марилося, ніж відчувалося насправді, але дивно - під поглядом Богині я раптом захотів жити, захотів боротися, і душа, що вже зазбиралась було відлітати до вищих сфер, повернулася на місце, туди, де й належало їй бути.
Я міцно стиснув цей дивний оберіг і сховав руку під ковдру.
Оленка прийшла перед вечерею.
- У тебе хтось був? - спитала вона стурбовано.
- Ні, - не змигнувши збрехав я, відчуваючи, як диск під подушкою нагрівається ще сильніше.
- Гм, - Оленка роздивлялась палату, наче вперше бачила. - А щось дух такий…
Тут я розсміявся, бо це вже надто нагадувало казку про Котигорошка.
- Що з тобою? - здивувалася Оленка.
- Нічого, - треба було і далі потрошку помирати, щоб вона ні про що не здогадалася. Я боявся загубити змійовика, бо хто його знає - забере, і остання надія пропала.
Оленка пройшла палатою сюди-туди, принюхуючись, наче хорт перед полюванням. Іноді вона, зіщулившись, позирала на мене, але я не відповідав на ці погляди, прикривши очі.
- Ну добре, - сказала дівчина врешті, очевидь, нічого більш не помітивши. - Зараз принесу вечерю.
Поки вона годувала мене з ложечки, я чимдуж стискав під ковдрою свій оберіг і
