Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Сто великих бронзових казанів уже стоять на рівнині.
В очікуванні банкету всі нетерпеливляться.
Слуги накидають на шиї коням важкі петлі, вправно валять їх на спини і, вставивши в петлі палиці, крутять їх, душачи жертви.
Іржання і хрип коней, радісні вигуки людей сповняють рівнину.
Задушивши коней, здирають шкури, нутрощі розкидають по степу, а м'ясо розносять по казанах. Хмизу було обмаль у безліснім степу, тому під казан у вогонь попідкладали жирні кістки. Вогонь жадібно пожирає жир, кістки горять яскраво та жарко.
Час молитися і дякувати Гераклу за щедрість, за ту силу і молодість, котрою він наділив їхнього владику, а отже, – і всіх їх. Молиться і владика, дякує прабатькові за силу і твердість духу, за те, що і цього літа не обминув своєю милістю скіфську землю.
«Щоб кістки наших ворогів горіли так, як горять кістки жертовних коней, – подумки прохає прабатька владика. – А скіфи щоб завжди бенкетували на рідній землі».
Застигає владика, втуплює погляд у вогонь, бачить там своє життя… Коли дивишся у вогонь довго і невідривно, то побачиш там жовті, білі, криваві постаті, що товпляться, пожирають одна одну, знову з'являються… То духи вогню танцюють свій пекельний танок, викликаючи для владики його прожите життя.
Бачить Іданфірс своїх синів-соколів. Бачить себе, бачить молодого, сильного, повного зваги і снаги. Ось він примчав із степів на чолі свого війська, зістрибує з гарячого коня, йде, пропахлий полином, димом і кінським потом… Мружить проти сонця очі, а навстріч йому біжать сини…
Один, два, три… Семеро синів біжать йому навстріч.
Давно вже немає синів, давно пішли вони у світ пращурів – пішли ще молодими, і бачить їх владика як живих.
Та й у сни вони часто приходять.
Приходять живі, здорові, гарні, і владиці трохи легшає на душі: не забувають його сини, із того світу навідуються у гості. У сни приходять, батька радують…
Ось і зараз з'явилися вони до нього у полум'ї жертовних багать, і здається владиці, що бачить він і ту далеку та довгу дорогу із того світу у цей, по якій і приходять до нього сини. Спасибі, що відвідують батька! Скоро вже, зовсім скоро і він піде по тій дорозі до них, і будуть вони разом. А поки що він буде бачити їх у снах і полум'ях багать, знатиме, що вони є і пам'ятають про нього…
Голову першого жертовного коня було врочисто піднесено владиці.
Всі з благоговінням дивляться, як Гданфірс, діставши акінак, короткими вправними рухами зрізав із щік смужечки м'яса й неквапливо жував.
Другу голову – для бога Геракла – було настромлено на списа, а списа ткнули у землю.
– Просимо, прабатьку наш, у гості до нас! – хором вигукнули вожді та старійшини, і лише після того, позасукувавши рукава, заходилися трапезувати. Слуги забігали сюди-туди, розносячи жирні, паруючі шматки м'яса, з яких бив густий дух конини і стікав краплями жир, застигаючи на зеленій траві білими восковими кружальцями. У всіх залисніли від жиру руки і бороди, їх не було коли витирати, бо кожен, впоравшись з одним шматком, хапав інший.
Розділ десятий
Смертний герць на очах у царя
Так уже з давніх-давен повелося, що рідко яка жертовна трапеза у скіфського царя обходиться без видовиська. Іноді це просто боротьба заради розваги чи змагання лучників – хто цілкіше пустить стрілу, але здебільшого то смертельні поєдинки двох непримиренних ворогів.
Бо коли два скіфи заворогують, і ворогують довго і вперто, коли вже до миру відрізані всі шляхи і ненависть хлюпає через край, недруги хапаються за акінаки… Але не нападають один на одного зненацька, по-вовчому, а виходять на свій останній герць на очі царя чи вождя. А там уже кому поталанить, той і буде ще сідлати коня і зустрічати уранці ясноликого Колаксая…
Ось і цього разу… Коли вже всі наситилися м'ясом і почали відригувати, Іданфірс запитав вождів:
– А чи не подивитися нам герць? Сак і Лат багнуть акінаками вирішити свою давню суперечку.
– Хочемо!.. – гукнули вожді. – Хай б'ються!
Іданфірс ляснув у долоні, і в коло, не дивлячись один на одного, ступили Сак і Лат. Похмурі і злі, втомлені до краю своєю багаторічною ворожнечею, вийшли вони на свій останній герць. Сак і Лат не просто скіфи, вони ще й близькі родичі. А гризуться між собою багато літ, і коли вперше заворогували, і за що саме – либонь, уже й не пам'ятають… Тепер Сак хоче крові Лата, а Лат – крові Сака. Бо вдвох вони вже не можуть ужитися на білому світі, навіть у таких широких степах, як скіфські. Один з них мусить загинути, а другий до кінця своїх днів торжествуватиме перемогу. І це вони вчинять привселюдно, на очах у самого царя і його вождів. Переможець буде гордитися, переможений у чеснім бою – ганьби не матиме. На очах-бо царя поліг.
– Сак і Лат! – звертається до них Іданфірс. – Битися ви прийшли чи миритися на мої очі?
– Битися прийшли ми на твої очі, владико! – вигукнув Сак.
– Тільки гострий акінак в змозі вирішити нашу ворожнечу! – підтвердив понурий Лат.
– Бути по-вашому! – сказав Іданфірс. – Бийтеся, покажіть нам своє вміння володіти акінаками. Того, хто загине, – ганьбити не будемо.
– Ар-р-р-а-а!!! – захрипів Сак.
– Ар-р-р-а-а-а!!! – захрипів Лат.
Іданфірс махнув рукою.
Сак і Лат, вихопивши акінаки і пригнувшись та пожираючи один одного ненавидячими очима, розпочали свій смертний герць. Родичі-вороги хрипіли, скреготали зубами, ходили один біля одного, вибираючи слушну мить, щоб загородити акінак по саме руків'я в свого суперника. Кружляли, сходились, розходились, знову кидались один на одного і знову кружляли. А тоді, зненацька крикнувши, ринулись груди на груди…
Мигнули в повітрі два акінаки…
Іданфірс спостерігав за поєдинком, склепивши повіки, серед вождів чулися викрики, поради… Одні підбадьорювали Сака, інші – Лата… Хтось в азарті кричав:
– Бий його!.. Бий!..
А хто кого мусив бити – невідомо, та й не мало це якогось значення: Сак переможе чи Лат. Захоплювала сама бійка, шал поєдинку.
Переміг Сак…
Захрипівши, Лат упав закривавлений, а Сак, вигукнувши бойовий клич, одним ударом прикінчив свого родича.
– О владико, хай дарує тобі Папай тьму літ, я здолав свого ворога! – важко дихаючи, вигукнув Сак і став на груди поверженому родичу. – Я стою на його грудях, і радість
