Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

Гонець вклонився і швидко вийшов із шатра, і відразу ж почувся тупіт копит його коня. Тапур закружляв по шатру, як поранений звір. Хрипів, щось вигукував, хапався за руків'я акінака… Але гнів пік його вогнем і не давав спокою. Зрештою Тапур вибіг із шатра, скочив на свого коня і помчав у степ.

А коли повернувся, кінь його був у піні і дрібно тремтів. До коня кинулися було слуги, але Ольвія жестом веліла їм відійти, вирвала пучок ковили і сама заходилася витирати мокрі боки коня, зганяючи вниз білу піну… Тапур потушився біля неї, а тоді вирвав і собі ковили і заходився витирати коня з другого боку. Так вони мовчки робили своє, аж доки не зустрілися біля голови коня.

– Владика забаг посміятися з мене, – поскаржився їй Тапур. – Та так посміятися, щоб потім мене зневажала уся Скіфія. А степ ніколи не прощає боягузтва!

– Ти поїдеш до нього? – запитала вона з тривогою.

– Неодмінно. Я доведу йому, що в Тапура серце не зайця. Тапур вип'є чашу із зав'язаними очима!

– Не їдь… – вихопилося в неї.

Він люто блиснув очима.

– На такі запросини не поїде тільки останній нікчема! Після такої ганьби мені доведеться тікати із скіфських степів і навіки покрити своє ім'я ганьбою! Краще випити чашу із зав'язаними очима і заснути вічним сном, аніж жити із серцем зайця!

– А я?.. – тремтячим голосом запитала вона.

Він помовчав, а тоді сказав злим голосом:

– Якщо доля зі мною зіграє зле, ти теж підеш зі мною у світ предків!

…Повсть гасить звуки, тиша в шатрі така, що хоч кричи про поміч. І – душно. Гнітюче… Сон утікав од неї, сиділа на кошмі, обхопивши коліна руками і поклавши на них голову.

Тапур поїхав до владики.

По життя своє поїхав чи по смерть?

Свою честь він збереже, а життя?

І їй починає бачитися то чорна повозка, у якій його везуть од владики, то глибока яма, яку вже копають йому біля могили Ора, то волосяна петля, якою її будуть душити, щоб покласти у могилу вождя. Але ні страху, ні відчаю не відчувала. Було тільки душно, гнітюче, та ще хотілося, щоб поруч була хоч одна жива душа… Ще ніколи не гнітила її так самотність, як тієї ночі.

Застогнала крізь стиснені зуби.

Ще тяжче стало на серці.

– Та чи є хто живий у цій Скіфії?.. – вихопилося у неї. – Чи закінчиться коли-небудь ця чорна ніч?!

Щось ніби війнуло на неї, мигнула десь скалка світла, і вона рвучко звела голову. В шатро нечутно зайшла сліпа рабиня, несучи поперед себе глиняний світильник. Вогонь непотрібний сліпій, тож несла його для своєї господині.

– Мілено?! – радо вигукнула Ольвія і відчула, що їй трохи легше стало. – А я про тебе й забула. Як добре, що ти є… Збожеволіти можна у цій Скіфії!

– Хай спокій осяє тебе, моя добра господине, як ласкаве весняне сонце степ, – тихо озвалася рабиня м'яким, заспокійливим голосом. – Спи, господине, Мілена чатуватиме твій сон.

Ольвія дивилася згори вниз на свою слухняну й покірну рабиню. Звикла вже до її сліпоти, порожні очі рабині більше не лякають її. Мілена завжди поралась вправно, хутко виконувала повеління своєї господині, наче була зрячою, бо ніколи не збивалася з дороги й не натрапляла на перешкоди. Та хіба їй – жорстоко осліпленій – легше від того?

– Мілено…

– Спасибі тобі, господине.

– За віщо ти дякуєш? – здивувалась Ольвія.

– За те, що звеш мене, як людину, по імені, а не рабинею. Не худобою і не собакою, як звуть мене скіфи.

Ольвія зітхнула.

– Мілено, тобі кортить побувати у Греції?

– Ні, господине, не хочеться.

– Гм… Але ж ти гречанка, і тебе мусить тягти на батьківщину. Навіть журавлів повесні тягне у рідний край.

– У журавлів є місце на батьківщині, а в мене… Та і яка я тепер гречанка?

– Була гречанкою.

– Колись була… – згодилась Мілена. – А що було, те загуло.

– Не відчаюйся.

– А від чого мені радіти? – запитала Мілена. – Я рабиня. А яка батьківщина у рабині? Та що там… Я вже й тут звикла. У Греції в мене нікого немає, і нікого я вже там не побачу. То для чого мучити душу? Як дозволиш, господине, я доживу свій вік при тобі. Його в мене лишилося, що в зайця хвоста. Куди на старості зриватися? У скіфів я рабиня і дома, зрозуміло, господинею не стану. То чи не все одно, де свій вік проклятий доживати?

– А жити хочеш?

– Якщо вже народилася, то треба жити. Доки пан мій бажає, доти й житиму. А скаже: здохни! Здохну!

Помовчала, та ось якась квола усмішка мигнула на її зморшкуватім, змученім личку.

– Питаєш, господине, чи хочу я жити?.. Жити, звісно, хочеться. Чого там… Хоч і сліпа, хоч і рабиня, а жити хочу. Бо життя – воно одне, яке б не було горьоване, а іншого не буде. А що зло… Так мусить же десь бути і добро. Бо для чого тоді боги засвітили білий світ? Для добра ж… Бо для зла й темрява годиться. Ось тільки не знаю, де воно, добро? А вірю: є добро, господине моя хороша, є. От і ти добра, виходить, таки є добро у світі. Є! – Повела порожніми ямками очей на Ольвію. – А бажання моє… Хочеться подивитися на тебе, господине моя. У тебе такий гарний голос. Коли слухаю його, щось бентежить мене, щось далеке вчувається. Сама не своя роблюся. Ніби юність свою чую… Ой, що ж це я… Не слухай, господине, що бурмотить стара рабиня. Рабам не велено виливати душу перед панами.

Вмовкла, ворушачи губами.

– Що ти шепчеш? – поспитала Ольвія.

– Твоє ім'я, господине, – по хвилі відповіла рабиня. – Тебе так дивно звати… Ольвія… Ольвія… У юності я знала одне місто на березі лиману з таким ім'ям.

– Воно і досі є, – відповіла Ольвія. – Я звідти. Чому ти так здригнулася, Мілено?

– Ти хороша, добра, моя господине, а місто твоє страшне. – Мілена обхопила руками сиву голову свою. – Ой, зле, господине, ліпше б його ніколи не знати!

Ольвія з жалем дивилася на нещасну жінку.

– Тобі завдали горя у моєму місті?

– Не згадуй, господине, про те місто. Воно й так вкоротило мені віку… – Помовчала. – Ой, не так місто, як теє кохання…

– Ти… – здивовано вигукнула Ольвія, – любила?

– Господиня гадає, що я народилася старою, сліпою рабинею?

Ольвія підсіла