Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

Беніто Муссоліні прагне встановити в своїй країні відкриту фашистську диктатуру гітлерівського зразка. Військова організація соціал-демократичної партії, створена для оборони від сваволі фашистських молодчиків, змушена була піти в підпілля. У Португалії диктатор Салазар виступає проти демократії.

Газети і радіо щодня приносять відгомін тривожних подій, закликають до пильності. Доповідь радянського і партійного діяча СРСР Дмитра Захаровича Мануїльського на VII конгресі Комінтерну вивчають усі радянські люди. Георгій Димитров — лідер болгарських комуністів, Ерколі — італійських, Вільгельм Пік — німецьких — висловлюють повну солідарність із делегацією ВКП(б), створюється єдиний міжнародний антифашистський фронт. Ось чому Павло ніскільки не здивувався коли, в'їхавши в Подольськ, побачив на фасаді місцевого Палацу культури поряд з портретами радянських керівників знайомі вже по газетах обличчя багатьох ватажків Комінтерну.

На пошті Юхим Рогов замовив телефонну розмову з Москвою, потягши в кабіну й Павла.

Комутатор Наркомлегпрому? З'єднайте, будь ласка, з помічником міністра. — І передав трубку Чепелю. Щоб не заважати — вийшов.

— Ну от і порядочок.

Розмова тривала недовго. Та Чепель ледве перевів дух і навіть спітнів. Чи не тому, що розмовляв із самим помічником міністра.

— Перехвилювався? Щось не так?

З віконечка донеслося:

— Друга кабіна, поговорили?

Рогов заспокоїв телефоністку:

— Зараз розрахуємося. — За хвилину він повернувся.

— Ще й здачу дала. Ну то що? Чекають на нас чи вже передумали?

— Все в нормі, хлопці. Все в повному порядку. — І Павло розповів, про що вони домовилися. Ночують у Подольську. Готель замовлено ще кілька днів тому. Завтра після сніданку виїжджати. Зустріч не в міністерстві, а в готелі «Москва». Орієнтовно о другій годині дня. їм залишалося проїхати кілометрів сорок.

Отже їх чекає готель «Москва». Але поки що боки в Подольську, до їх послуг — Будинок для приїжджих. Стоїть у глибині великого двору. Обіч — стодола без дверей, або, як колись у книжках писалося, каретний сарай. І тут же — розібрана «емка». Дворище чистеньке, зелене, мов у доброго хазяїна присадибна левада. І ніде нікого. Тиша незвична. Не віриться, що це вулиця сучасного міста. Будинок для приїжджих — ніби візитка колишнього Підмосков'я. І все ж це не музей…

Їх зустрічає чергова. Так і хочеться сказати — господиня. Вбрана в оксамитну чорну жакетку з дерев'яними гудзиками, в руках в'язочка ключів на мідному браслеті. З вузеньких дверей виходять постояльці, чоловіки і жінки, хто віддає ключ від номера, хто підставляє стакан під самовар. А той сяє сріблом — Павло зроду-віку такого не бачив. На столику — пачечка печива, медяники: пригощайтеся, люди добрі.

Дивувалися: телефонний апарат на столику старовинний, з високими ричажками і ручкою, як у грамофона. Ним, певно, користувалися ще десь у минулому столітті. Вузенькі, важкі канапки при стіні, інкрустовані спинки. Точеними важкими ногами ніби вгрузли в підлогу. Там, де стоїть самовар, стіна прикрашена картиною.

— О, «Чаювання в Митищах». Це ж художник Перов Василь Григорович, — упізнав Тимофій Солод картину.

У кімнаті на чотирьох — все таке стильне: і дерев'яні ліжка, і керамічний збанок з водою на столі, навіть кварта. Замість печі — камін, темно-зелені кахлі, чавунна решітка, за нею — кілька обвуглених полінець, справжніх, березових.

Тут же хлопці дізналися, де можна попоїсти. Пішли до міста й невдовзі зупинилися перед пельменною.

— Далі ні кроку. Це те, що нам треба, — озвався Кубрак.

Ніхто з ним не сперечався. Зайшли до приміщення, а там — пельмені, ковбаси, бульйон, кава, щі. Чого ще треба? Замовлення прийняв офіціант — перший чоловік у такій ролі за всю їхню подорож, — схожий на кіноактора. Швидко й замовлене приніс. Два підноси — один на одному. Як два поверхи будинку. А хліб у Подольську який смачний!

— Паляниця? — запитав Кубрак.

— Московский пшеничный, — відповів офіціант.

— Пахне паляницею, — похвалив Іван.

Останній день у дорозі. Останній етап. їдуть без вихідного. І дорога не знає перепочинку. Біжать по ній автобуси, вантажні автомобілі. Легкових тільки сьогодні не видно, начальство відпочиває. Діє ліміт на пальне. Перевитрата його суворо карається. Розбазарювання, нагадують газети, підриває економіку держави, діє на руку ворогам. А коли так, то самоконтроль надійніший за все. «Червона нитка» взагалі не має легкової машини, директор, як і всі, їздить трамваєм. За казенний рахунок виділяються талони. Директор, його заступник, партком, фабком, словом, керівний склад, — люди без амбіцій, добре знають, що на початку Радянської влади тільки у товариша Леніна був легковик і штатний шофер.

Вперше легковика Павло побачив років шість тому в Гуляйгорі. Це був чорний блискучий «форд». За рулем сидів модно зодягнений, схожий на панка, водій; у нього під коміром чорнів замість галстука «метелик», точнісінько такий, як і в пасажира. Автомобіль зупинився біля монастирської брами — на територію монастиря машину не впустили. Дозволили пасажирам пройтися пішки. Павло роздивлявся, що то за диво прикотило, здійнявши куряву. Хоч і за приїжджими кортіло чкурнути. Цікаво все ж, що саме цих двох сюди привело. Сторож при брамі пояснював:

— Непмана з Харкова чорти принесли. В нього рідня тут похована. Там, де муровані склепи. Може, розкопуватимуть? Багатьох же ховали з монетами золотими у гаманцях, з перснями.

Хтось поцікавився:

— А скільки може коштувати такий самохідний фаетон?

— Тисячі і тисячі, мабуть, — мовив сторож.

І відразу відгадчика підняли на сміх.

— Ти, певно, до тисячі тільки і знаєш рахувати. А мільйони