Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

Іван Кубрак почувався на сьомому небі. Йому найбільше уваги виявлено.

Хлопців поселено в окрему затишну кімнату. З червоного кутка принесено патефон і два десятки пластинок, свіжі газети. Велосипеди перекочували в кочегарку, ключ від якої Баня Кубрак поклав собі в кишеню. Він і в останню хвилину перед тим, як замкнути двері, ще раз обмацав на своєму велосипеді приварену вилку і залишився задоволений. Ніколи ще Іван не був таким бадьорим і веселим у дорозі. Сьогодні забулася навіть прикрість, що сталася з ним несподівано у геологів. Спала ж йому на думку така дурниця — віддячувати Андрію Туману «чайовими».

А Павла найбільше, звичайно, вразила зустріч з колишнім учителем-інженером, розвідником КМА. Вона нагадала про власні почуття до Лесі…

Потрошили ретельно речові мішки і з найдальших куточків виймали залишки ще домашніх, харківських, харчів. Розвішували вологі сорочки, щоб протряхли. рак пішов за обіцяними голками до патефона, дарма що і ті, які дала Дарина, годилися. А Ваня Кубрак пішов за новими. І щось довгенько не повертався. Десь, певно, далеко та підсобка. А може, вибирали вони з Дариною пластинки, які їм обом найбільше подобаються. Потім з'явилася екскурсовод — жінка з сивіючим волоссям, зав'язаним вузлом на потилиці. Назвалася Анастасією Іванівною. Дерев'яну указку тримала в руці, хоч нею не користувалася. Почала в музеї розповідь, як усі краєзнавці, від сивої минувшини. Виявляється, і ця земля під Курськом звалася Чернігівською. У часи Древньої Русі величезна територія по Десні, її притоках і аж до верхів'їв Оки — все іменувалося Чернігівською землею…

Відвідання музею, все те, що вони там побачили й почули, було продовженням їхнього знайомства з Курськом.

І в Курську — мітинги проти війни, фашизму. Марширують по вулицях загони Тсоавіахіму.

Побували в тирі харків'яни. Ось чим тут можна похвалитися. Мішені механізовано. За кожну вибиту десятку дають стріляти ще раз — безкоштовно.

Нарешті зустріч у Курському міськкомі комсомолу, Приймав сам перший секретар. Чорнявий, обличчя зовсім юне, а у волоссі — сивина. Гімнастерка військового зразка, підперезана по-солдатськи. Без петличок, хоч про них нагадують невицвілі місця на комірі. У секретаря немає лівої руки. І з того ж боку — свіжий шрам на щоці.

Харків'янам розповіли про те, як нині широким фронтом починається освоєння Курського геологічного регіону. Віце-президент Академії наук СРСР Іван Михайлович Губкін приділяє цьому всю свою увагу. Вже бурять розвідувальні свердловини, будуються шахти. На думку Губкіна, недалеко той час, коли звідси підуть перші ешелони руди.

Колишній прикордонник виявив таке ж захоплення нинішніми трудовими успіхами по освоєнню КМА, як і колишній сільський вчитель Мартинюк.

На другий день, прощаючись із містом, четверо учасників велопробігу сказали проводжаючим не «прощайте», а «до побачення».

Ще довго на дорозі харків'ян траплятимуться незліченні скарби магнітної аномалії, які відкрили для себе радянські люди. Вона заволоділа думками їхніми так міцно вперше і вже залишиться в душі назавжди. Справді, заради цього одного варто було їм, молодим, що починають трудове життя, побувати на маршруті п'ятирічок соціалістичних перетворень і звитяг.

Далі дорога пролягала на північ. Десь між Курськом і Орлом кінчається «влада» аномалії, компаси повертають собі чудодійну постійну властивість.

На карті — Орел. Місто — як птах, говорять про нього поети, воно злетіло на знану в історії Русі Ямську гору, де були спостережні пости воїнів-слов'ян, що боронили рідну землю од татарських орд, зажерливих і бундючних найманців королівської Польщі, загарбницьких військ Наполеона Бонапарта.

Дощ припинився. Сонце знову сяяло, приємно зігрівало спини велосипедистів, їхалося весело. Головна дорога широка і чиста, стрункі ряди дерев з позолотою осені на листі, сповнені пташиного гомону.

Звідси, з Орловщини, пішов наступом Південний фронт, очолюваний Ворошиловим, Будьонним. Треба було звільнити від білогвардійців і Денікіна Україну. Все, що пам'ятав Ян Дзеніс про ті події, про себе і своїх побратимів, чув од нього Павло, і то не раз.

Пора було зупинятися на перепочинок, до того ж попереду автобусна станція, пошта.

Десь дівся Рогов. Та ось і він: приніс поштового паперу, пачку конвертів.

— Надумав оце додому написати. Цілий тиждень у дорозі, а мовчимо.

— А ти за всіх не розписуйся. Я з Курська послав листа, — похвалився Солод.

— Бач, який егоїст. Ну добре, тепер наша з тобою черга, Павле. Засядемо за писанину, а вони хай нудяться чекаючи.

Павло згодився. Справді, звістку про себе подати треба. Наталці… Як не крути, а він таки нечесно повівся з сусідкою. Образив. Говорити про це з нею важко, а написати треба. Наталка добра йому хоче. Од неї нічого не приховував раніше. Навіть про Лесю. Наталка завжди уважно слухала, здавалося, співчувала. У всякому разі, з Наталкою йому ділити нічого. Про це він і напише.

З буфету хлопці пішли на пошту.

Павло намацав у кишені бєлгородську автомати ручку. І водночас натрапив на пакет. Тільки тепер згадав про батькове доручення. В останню хвилину, як прощалися, просив одвезти листа в Москву і там передати адресатові в руки. В Москві проживає Улановський. Сталося так, що за повоєнні роки вони раз тільки і бачилися. Листувалися, щоправда, та й то не часто. На його пошуки Улановський відгукнувся одразу. Мав батько лягати знову на операцію і тоді згадав Улановського.

Нога, вірніше, те, що залишилося від неї, почала дошкуляти. Прокидався вночі, відчуваючи біль. Одірвало її на фронті вибухом теї міни, ампутували