Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

Заворушилася Анастасія Грак, єдина жінка, запрошена на цю раду. Микита Маляр віднедавна числив її в активі. Як ш;е не було колгоспу, Анастасія торгувала соняхами і гарбузовим насінням і сяк-так годувала й зодягала своїх граченят, не дуже надіючись на чоловіка, вічного «сезонника», який їздив на заробітки аж у Молдавію, а повертався ні з чим. Дітей у них п'ятеро. Наділу свого, крім невеликого городу, Граки чомусь не мали. Анастасія ж, як виявилося, завжди мріяла про землю, любила селянську працю. Разом із чоловіком попросилися на колгоспні парники. Тепер була ланковою.

— Ви щось хочете сказати? — звернувся до неї Маляр.

— Я про землю. Є у нас садиба одна, на хуторі Лісовому. Ніхто там не живе, дача називається. З року в рік травою засівають сусіди.

Одразу почулися заперечливі голоси.

— Знайшли ви, Анастасіє, сокиру під лавкою. То ж лікаря Дробенка.

— А сам він де? Дробенко ж виїхав за кордон. Десь аж у Африку. Нічого про нього не чути.

Маляр сердито подивився на. Грачиху.

— Це вам, Анастасіє, не чути. А ми знаємо. Про нашого Петра Тимофійовича Дробенка в газетах пишуть. Бореться він проти чуми. Епідемію в Африці ліквідовує.

Жінка, як видно, не чекала, що так приголомшить її голова сільради. Розгубилася. Винувато дивилася то на своїх односельців, то на уповноваженого.

— Сідайте, Анастасіє, - примирливо, з гідністю керівника мовив Микита Маляр. — Може, і моя в цьому провина, що ви не в курсі про нашого професора. Повернеться з відрядження — зберемо народ. Нехай розповість, як люди живуть в Африці.

Глуха ніч. З двох гасових ламп, які стоять на столі, одна вже пригасала, кінчався гас. Та й друга дихає на ладан. Вогник її з кожною хвилиною все більше червоніє, по кімнаті — неприємний дух кіптяви.

Микита Маляр штовхнув вікно, і воно відчинилося. З ночі долетів здаля голос молоденького півня — хрипкуватий, як у парубка після вечорниць. Це нагадало всім, що пора вже й по домівках.

Уповноважений потягнувся, заплющив на мить очі, Ще трохи, здається, і сон зборе його. Але ні, знову дивиться. На Маляра і Грачиху. Керівники села. їм видніше. Зрештою, він у селі тимчасовий, як приїхав, так і поїде, а їм же залишатися тут жити і працювати, будувати нове життя.

— Мабуть, подумаємо ще на свіжу голову, — пропонує наостанку Маляр, — з людьми порадимося. Щодо Коструба — сумнівів ніяких. Усе ясно. Сто процентів проголосують.

Село вже прокидалося, сільрадівський черговий — хлопчина років п'ятнадцяти — повів уповноваженого в попову хату, де після смерті отця Михаїла кімнату з кухнею залишили його дружині, старенькій учительці, а в другій поставили ліжко для приїжджих.

До Курська залишалося кілометрів п'ятнадцять. Приблизно година їзди. Іван Кубрак, який їхав попереду, зупинився. Біля нього відразу пригальмували свої машини Рогов і Солод. Щось, здається, зіпсувалося в Івана.

Так і є. Всі четверо розглядали поломку.

— Вилка зламалася. Хруснула, ледве не впав, — розглядав Кубрак заднє колесо, прикидав, як зарадити біді.

Рогов серед них — єдиний справжній велосипедист, має практику. Він приклав педаль до кінця вилки, примружився.

— Ось дивися, Ваню. Брак заводський. Так що ти можеш заспокоїтися, не твоя провина. Дивися, фарба затекла і в шпарину, яку ВТК прогавив. Якийсь халтурник замість того, щоб заварити, зашпаклював, замазав фарбою.

Діагноз правильний. Справді, видно мікроскопічний розрив структури металу і павутинку зеленої фарби, яка туди просочилася.

— Це у нас в цеху заварити — раз плюнути, — обізвався Тимофій Солод. Йому частіше за інших доводилося з таким мати справу.

— Ми не в пустелі,— дивився на Солода Рогов. — Десь поблизу має бути машинно-тракторна станція або колгоспна майстерня.

Огледілися. За версту видніються два приземкуваті побілені сарайчики, можливо, сховища для добрив. Навпростець через поле крокували стовпи електролінії — мабуть, у населений пункт.

Зрідка пробігали вантажні автомашини, знайшлося б на них місце і для Кубрака. Думка про те, що у такий спосіб можна виграти час, проскочити трохи вперед і десь отримати технічну допомогу і чекати товаришів, настирно лізла Іванові в голову, та він не наважувався поділитися нею з Павлом: який же це пробіг на попутній! Вважав це нечесним і Павло.

Не змовляючись, рушили пішки, рахували стовпи — надто довгими здавалися відстані між ними. Кубрак ніс веломашину на собі. Поглядали в небо. Воно й раніше хмарилося, все більше зривався вітер — штовхав то в бік, то в спину. Скоро хмари почали збиратися докупи, погустішали, і в окремі хвилини здавалося, що попереду, там, де мав бути Курськ, небо суціль темне, не таке, як над шляхом, звідти летіли з голосним криком птахи, кружляли над дорогою, над полем, стривожено перегукувалися між собою, гнані негодою. Від того місця, де зламав Іван Кубрак педаль, пройшли зо два кілометри. Впали перші важкі краплі. Здавалося, приніс їх вітер з недалекого болота. Переходили невисоку греблю, обсаджену молоденькими тополями. І тут пішов густий дощ. Сіявся дрібнозерно, наче прокалібрований на густих решетах, холодний. Мокнути під ним не було, звичайно, ніякого сенсу, але й подітися ніде. Кажуть, що в русі все ж мокнеш менше, ніж коли стоїш, куфайки, запасний одяг, святкові стрічки з написом «Червона нитка» знаходилися за спиною в надійних мішках з прогумованого перкалю, і тому дощ не лякав. Було в