Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

…Шурхотять колеса по гравію, снуються думки. Пригадуються слова цехового партгрупорга, старого вояки Тихона Івановича Тарана. «Зі мною така ж історія трапилася — на місце пораненого командира призначили мене. А вранці — в бій. То що мав робити? Усю громадянську війну командував — то взводом, то ротою». Партгрупорг теж вийшов уранці до брами випроводжати хлопців. Бойовий орден причепив, як на свято.

От уже всі, кого чекали, зібралися. Тюрина командує:

— Ставайте щільніше. Людвіг у центрі. Хоч на фото будете зі своєю командою.

Іван Кубрак натискав на спуск апарата кілька разів. Нарешті команда сіла на веломашини. Учасників пробігу перев'язали червоними широкими стрічками. Рівно шість. Здаля обізвався гудок Харківського паровозобудівного заводу. До нього приєдналися й інші — велосипедного, турбогенераторного. З протилежної околиці на високій ноті почав свою партію завод «Світло шахтаря». Гудки звучали по-різному, але злагоджено, як інструменти одного оркестру. Вони то замовкали, то знову оживали. До загального хору вливався, як підголосок, гудок «Червоної нитки».

З Бєлгорода виїжджали, як і з Харкова, рано. І тут їх супроводжують гудки: почався новий робочий день країни.

Нові згадки Павлові — стосовно Гуляйгори, батьків. Аж самому дивно: дорога біжить уперед, а думки — назад.

…Погожого осіннього дня ламали кукурудзу, картоплю копали. Зграйки горобців перелітали з вишні на вишню, з яблуні на яблуню, щось там дзьобали.

— З'їж яблучко, вже літні відходять. Бачиш, тільки на високих гілках лишилися, — нагадала Павлові мати, як малому. — Он, дивися, аж репнуло. Та й антонівка в цьому рощ соковита. Яблук небагато, зате здоровенні.

Павло озирається, чи немає на сусідській садибі свідків. Не любить, коли мати розмовляє з ним, наче з хлопчиком.

Сестра розвішує свої платтячка, які випрала на річці. На ній — зелений сарафанчик. Голі руки, спина аж до самого пояса гола, соромилася б. Добре, що дерева порозросталися, прикривають садибу од чужих очей. На вулицю так вибігає, до річки. А скажи — висміє. Язичок має гострий. Кине йому, як колись: «За Леською своєю дивися. Вона і не носить сарафана, а спідницю вкоротила. Видно, бухгалтерові догоджає». Знає, що бовкнула дурницю, бо одразу й зникла. Чув потім як їй вичитувала мати. Перегодя знову підійшла до нього.

— А ти змужнів, братику. Я тебе таким гарним ще ніколи не бачила. До речі, Наталка фото твоє просила, по секрету. Та я не знайшла.

— А чого це раптом про Наталку згадала?

— А того, братику! Через тебе чкурнула дівчина хтозна-куди.

Не став допитуватися. Здивувався тільки, що така вона бистра, рішуча, його сусідка.

У Клименків на подвір'ї тихо. Нікого не видно.

Примовкла й Надія. Підгортає сухе гудиння, шукає, де кущ. Працює неквапно. Рухи плавні, немов вона не серед своїх на городі. Втім, діло не стоїть. Ось уже один кущ вивернуто, другий. Хороша картопелька вродила, нічого не скажеш, сорт у них чудовий, хоч і не знають люди, як називається. Довгасті, гладенькі бульби. Така картопля, як добре звариш, щоб не перестояла, не набралася водою, і без сала смачна, розсипчаста. А пече на — аж пахне.

— Це ж батько у Дзеніса. Не знає, що ти приїхав Скоч, Надю, гукни.

Надія слухняно кивнула матері, їй і самій цікавіше пройтися по селу, ніж порпатися у запилюженому картоплинні. Поправила сарафанчик, зірвала собі яблуко.

«Невже так і піде в цьому одязі?»— не повірив Павло. Вже як узялася за хвіртку, крикнув:

— Хоч умийся.

У голосі його не просто порада, вимогливість старшого. Зітхнула голосно і підкорилася. Зате вийшла з хати не скоро. А коли нарешті одчинилися двері, мати сказала здивовано:

— Дивися, Павлушо, як на іменини зібралася.

Сестра стояла на порозі в найкращом своєму голубому платті. Пошили в Харкові, як сімнадцять виповнилося. Батькова пенсія місячна пішла до копієчки. Зате ж і услужив кравець.

— Ну, а як тепер? Чи, братику, можна мені отакою на вулицю? Чи, може, туфлі інші взути? Оті он бежеві.

Посміхнувся примирливо Павло: «Попадеться ж комусь щастячко на шию», — не зозла думав, бо ж, може, й добре, коли вміє дівчина показувати характер. Недарма мовлять: «Чоловік у хаті всьому голова, а жінка — його шия. Куди захоче, туди й поверне».

Пішла Надія по батька. Забула, певно, що хвіртка з пружиною, відпустила рано, торохнула нею на всю вулицю.

— Наче й не моя дочка. Але тепер інакші діти, особливо дівчата. Нашій вісімнадцятий пішов. Що я тобі скажу, сину… Колька Лісовий до нас ходить. Є ти чи нема, а він — «здрастє». То було зиркає по хаті, червоніє. А останнім часом голову просуне: «Надя дома?» Ні мене, ні батька вже не соромиться.

«Ой, мамо, мамо, невже ніколи в голову не приходило тобі, що і я — бідовий? Що в Лісових не тільки хлопці є? Почути від мене хочеш, як до Миколи ставлюся? А ніяк! Руку він на мене підняв. Це йому прощаю. Хоч і не забуду ніколи. Даремно нагадала мені про Миколу».

— Приходить, кажеш, Микола, як і мене немає? Та він же, мамо, комсомольський секретар. Ну, а Надя ще в школі була активісткою.

— Може, й так, — згодилася мати.