Українська література » Сучасна проза » Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

Читаємо онлайн Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

— Ось так, Павле, солдат знає своє право. Де треба, він, може, і сам подає команду. Вперше тоді, у лікарні, висловив те, що думав, І не забував, як бачиш. Зберігав адреси учасників тих подій, виписки з архівних документів і віддав усе мені. А я… Скінчив навчання, треба було приймати справи, братися за виконання своїх обов'язків. В армії зараз багато нового, перебудовуємо її. Так велить час. Тобі, Павле, я бачу, скоро служити. На той рік. Сам будеш свідком — про що оце говоримо. Але батьків наказ залишається в силі. Не можна забувати минулого, ту нашу трагічну епопею. Треба писати, згадувати. От я не мав ще відпустки за цей рік. Як дадуть, то й візьмусь за роботу. Кажуть, важко починати. Перші рядки, перші сторінки. Може, не все й згадається, але ті люди, з якими був поруч, вони в моїй пам'яті. Так і скажи батькові. Своїм листом зворушив глибоко він мене. Тепер уже не відступлюся.

Варвара Миколаївна засвітила. За вікном ще був день, а кімнату почали завойовувати вечірні сутінки. Варвара Миколаївна запитала:

— Подавати чай?

Павло подякував. Треба іти. Підвівся і полковник.

— Ти скільки будеш, Павле, у Москві? — запитав.

— Мабуть, днів два, не більше. Знатиму завтра.

— Запиши наш телефон і дзвони. А якщо не зустрінемось, то перекажи батькові привіт від мене і від Варвари Миколаївни. Відповідь на лист я напишу і відправлю сам.

Варвара Миколаївна почала загортати квапливо в газету вафлі і цукерки.

— Не треба, Варваро Миколаївно.

— А це я своїм товаришам. Ти запам'ятав дорогу?

— Я його трохи проведу.

Москва світила вогні. Павло зовсім не впізнавав тепер вулиць, які лежали перед ним. Автобусів і легкових машин зараз більше, ніж удень, — миготіли червоні і зелені сигнали. Засяяла угорі червона кремлівська зірка. Над Кремлем майорів прапор. Він і зараз, у півтемряві, розпросторював навколо себе летючий багрянець.

Розділ шістнадцятий

Смирнов з наркомату з'явився на годину раніше.

— Поїдемо службовим автобусом. Так що збиратися в темпі. У нашій програмі — зміни. На прийом підемо до Сергія Івановича Векшина, вищого начальства немає.

— До Векшина? — зрадів Рогов. — Це ж свій, з «Червоної нитки».

— В тому-то й річ. Вам пощастило. Вчора Сергій Іванович повернувся з відрядження.

— А заступника наркома — Тихонова — не буде? — поцікавився Рогов.

— А Векшин і є тепер заступником.

— О!.. Він у нас ткачем працював, заочно вчився розгубився Солод.

Хвилин через десять автобус повіз їх вулицею Горького. Рогов пояснював: «Ось праворуч — кафе, на тім боці — телеграф…»

— А зараз, товариші, заїдемо на спортбазу. На святі наші спортсмени підуть окремою колоною. Товарищ Векшин розпорядився обмундирувати гостей.

Шофер повернув праворуч, перед закритими ворітьми засигналив. Вони помалу відчинилися. Кілька сходинок униз — і хлопці опинилися в просторому довгому приміщенні. Жінка в спецівці привітно зустріла їх.

Зупинилися біля полиці з юнгштурмівками. Павло згадав, як кілька років тому комсомольці з Городка — а їх було чоловік десять — отримали в подарунок до Міжнародного юнацького дня костюми захисного кольору. Заздрили їм. А ті, одягнуті в новий одяг, відразу споважніли, стали схожі на червоних командирів, Поскрипували новенькі шкіряні пояси, портупеї, сяяли значки «КІМ» на грудях, полум'яніли зірки на кашкетах. Харків'яни теж вибрали штурмівки. Міряли старанно. Смирнов допоміг їм переодягтися. Що не кажи, а виглядали вони бравими молодцями.

Сергій Іванович Векшин поздоровкався з кожним за руку, запросив до столу. Ще двоє працівників наркомату і Смирнов зайняли місця поруч. Подано бутерброди, чай. Юхим Рогов штовхнув тихенько під лікоть Павла, і той підвівся.

— Дозвольте від імені…— Він, звичайно, хвилюється: | доводиться ніби ж офіційно рапортувати. — За дорученням комсомольської молоді і всього робітничого колективу фабрики… — Він знову робить паузу, поглядаючи на товаришів, мов чекає підтримки. Цифри вилетіли з голови, та, власне, навіщо їх повторювати, коли все це є в рапорті, який у нього в руках.

Заступник наркома виручає, одразу бере рапорт, не чекаючи поки хлопець втамує хвилювання. Перехиляється через стіл і потискає Павлові руку.

— Від імені наркомату сердечно дякую вам, товариші. Ваша фабрика працювала ритмічно, давала продукцію високої якості. І ми це знаємо. Мені особливо приємно, що «Червона нитка» — серед передових підприємств наркомату. До Жовтневих роковин буде підсумковий наказ, і, очевидно, фабрику відзначать премією.

Векшин сів, даючи зрозуміти, що офіційна частина їхньої зустрічі скінчилася, усім можна почуватися вільніше. Павло теж сів. Фотограф заходив то з того, то з того боку — старався… Павло, як йому здалося, в об'єктив і разу не потрапляв, думав, на фото буде лише спина.

— Я нещодавно й у вас був, товариші,— продовжував розмову Векшин. — Ваш колектив — молодий і здоровий. У першій п'ятирічці він добре налагодив виробництво, у другій треба турбуватися вже й про нього.

Маленький репродуктор ніби допомагав Векшину — диктор інформував про передсвяткові московські новини: «Прибула делегація молодих антифашистів з Гамбурга… Кондитерська фабрика «Червоний Жовтень» випускає надплановий шоколад… Гості з Польщі поклали до Мавзолею Леніна живі квіти…»


Радо зустріли гостей ткачі «Трьохгорної мануфактури». На високім помості — стіл, накритий червоною скатеркою. Великі букети живих квітів, погруддя

Відгуки про книгу Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: