Дим - Володимир Худенко

– Ну да. На свадьбу к сестре, – Антон знову всміхнувся.

– Подожди, у тебя ж… У тебя ж сестра в Смоленске, я вспомнил. Лида, да?

– Лара, Лариса.

– Точно-точно, я помню.

– А ты-то как здесь? Ты ж вроде в Москву укатил тогда.

– Как укатил, братка, так и прикатил… – той зітхнув.

– Я на твой старый адрес писал как-то.

– А нету больше адреса, – якось призадумався отой Єгор. – Да и… Да ну, че говорить! Сколько ж мы не виделись-то, Тоха?

– Да вот, с тех самых пор.

– С тех самых пор… – замріяно повторив він.

Антон зиркнув на папери в його руці і, здається, впізнав у них маршрутні листи.

– Подожди, ты… – почав було він.

– Да, кручу баранку! – повеселів той. – Так сказать, работаю по специальности теперь.

– Дак ты…

– Да, на рейсовом, людей вожу, – він широко всміхнувся. – Хоть не стиральный порошок… А ты как же сам?

– Да все так же. В деревне.

– Ты ж в колхозе работал вроде, тоже за баранкой?

– Ну, пока то да се… – Антон одмахнувся.

– А давайте ко мне, ребят! – загорівся той товариш по службі. – Я щас здесь, в самом Брянске, щас доедем… Я вот тоже семьей обзавелся, все дела. Давайте, я щас только на замену кого вызову из автопарка, тут секунда дела…

– Егор, – припинив його Антон, взявши за передпліччя, – я это… я бы с радостью, но уже посадку на наш рейс объявили… Там ждут. Ты же понимаешь… Я же не думал, что так вот встретимся, – він ніяково всміхнувся.

– Ай, – той Єгор стукнув себе долонею по лобу, і те в нього вийшло якось незграбно, нервово, – я ж забыл совсем, ты ж говоришь, в Смоленск, да, на свадьбу к сестре, да. Извини, я это…

Він зиркнув знов якось… напрочуд неуважно, хоч і всміхаючись.

– Ну ты это… Адресок, адресок-то хоть мне черкани, да? – він посміхнувся, але якось знов наче… неприродно. Не те що вдавано, але… неприродно.

– Да адрес тот же, – приязно всміхнувся й Антон, – щас. А ты мне свой.

Вони вирвали з Іриного блокнота по листку і обмінялись адресами. Потім той Єгор допоміг Антону закинути сумки в багажне відділення, а як прийшов водій їхнього автобуса, то ще й приказував йому довезти їх обох до Смоленська в найкращому вигляді.

– Это ж брательник мой, сто лет не виделись, все дела… – поплескав він Єгора по плечу. – А вам куда в Смоленск?

– В Талашкино, там… километров десять от Смоленска.

Водій автобуса закивав.

Тоді Антон ще раз обнявся з тим Єгором, і вони всілись на свої місця, Іра збоку, а Антон коло вікна.

Єгор стояв на дворі напроти вікна і ще підняв руку, як автобус рушив.

Антон одвернувся, а Іра зиркнула в вікно коло нього – отой Єгор ішов до вокзалу, вклавши руки до кишень і опустивши голову. І головою тою він усе наче якось струшував, ідучи. Струшував і струшував. Немов йому було якось недобре.

Іру легенько пересмикнуло.

* * *

– Хто то? – спитала вона Антона перегодя, як уже виїхали з Брянська.

– Пацан один, – неуважно кинув Антон. – Служили разом… Та ти ж чула? – легенько всміхнувся до неї.

– А на весіллі в нас його не було наче.

– А ти всіх пам’ятаєш, хто був? – він скептично повів бровою.

– Ні, просто здогадалася, що не було, – кивнула вона, й собі всміхнувшись.

На їхнє весілля і справді приїжджали Антонові товариші по службі, але Іра вже нині майже нікого з них не пам’ятала. Добре запам’ятала лиш одного, темноволосого, наче зовсім молодого хлопчину зі страшенним свіжим шрамом упівлиця. Ірина чула ненароком, як Антон спитав у того хлопця, мовляв, коли то тебе так, а той якось ото байдуже одповів, що, мовляв, одразу, як Антон поїхав.

А тоді він, той темноволосий хлопчина зі шрамом, одразу якось всмерть напився і проспав, як бидлина, всю гулянку в них у сінях. А на другий день кудись дівся – певне що поїхав ще зрання.

– На весілля ж в основному місцеві приїжджали. Більш-менш… – ліниво пояснив Антон. – А цей… Чула ж? Казали, в Москву подався і довго там пропадав десь. Чи в Москві, чи ще де… Я, відверто кажучи, думав, що його мо’ й на світі вже нема. Колись на зборах у Конотопі, – Антон задумався, – один клявся й божився, що оцього самого Капітошку вграли десь у поїзді, зарізали в тамбурі, сімнадцять ножових, і по сей день не найшли, хто.

– Бр-р! – Ірина струснула головою. – Ну слава богу, знач.

– Слава богу.

– Він із Брянська сам?

– З області.

– А чого Капітошка?

– Капітонов Єгор Іванович, от чого. Капітошка, – Антон знов легко всміхнувся. – То так прозивали, лагідно, не в зло.

– А тебе ж також якось… – вона задумалась, – підожди, дай згадаю.

– По-всякому, – він кумедно вигнув брови. – Сава, Савка. Хохол інколи казали.

– Там казали хохол…

– А тут кажуть кацап!

Антон засміявся. Його дійсно в селі бува прозивали кацапом, просто по батьку, але то було більше до служби. На службі іноді прозивали хохлом, а після служби – афганцем. Ну треба ж тобі!

Антон розсміявся з тих думок, а Ірині того ж і треба було.

Вона задоволено відкинулась на сидіння.

За вікном автобуса поповзли між тим понурі передмістя, заправки та скошені ниви, поодинокі села та подекуди автомобільні розв’язки на бетонних опорах. Далі на північ нив ставало все менше, а на обрії показувались дібровки та навіть цілі хвойні ліси. Ближче до обіду зовсім розхмарило, і стояла сонячна, погожа пора – чисте тобі бабине літо.

Іра чи то собі дрімала на сидінні, чи так ото просто сиділа, заплющивши очі, аби не вкачатись – Антон її не тривожив. Він усе позирав у вікно і немов усім єством відчував, як цей похмурий віковічний край поволі поглинає його. Тут ниви пахли інакше, тут шурхотіли кронами могутні ліси. Тут якось геть інакше, ніж вдома, стелились курні шляхи на околицях сіл, геть інакше повівав осінній вітерець, і під тими його подихами якось вже геть по-чужому хилились дозем висохлі польові трави. Росія.

Він втупився у вікно і вгледів там якесь невелике селище, що вони проїжджали – людські двори й геть не такі, як вдома. Забори дерев’яні, а в кого так і геть нема ніяких заборів. А хати рублені, усі як одна, а по дворищах – пустка. Хіба де-не-де коло хати ще й сарай, і також рублений, і ще більш злиденний, ніж сама хата. Ні садочка тобі, ні квітничка, ні біса.