Дим - Володимир Худенко

– Дивись, дивись, запам’ятовуй! Ти уявляєш, що ми такого, може, більш і не побачимо ніколи… ніколи в житті!

Подихав легенький прохолодний вітерець ранньої весни, шелестіла вітами береза над ворітьми, а Іра зачудовано позирала в теє матове зоряне небо.

– Балакають, що вона може значити кінець світу, – проговорила Іра, але не боязко, а скоріше зацікавлено так.

– Ти вже як баба Маня… – пирхнув Антон і присів навпочіпки.

– Ну! – вона відмахнулась від нього і позирала далі.

Він сидів мовчки, вона дивилась.

Тоді розвернулась до нього.

– Ти й не дивишся!.. – розчаровано всміхнулась.

– Чого? Дивлюсь.

– Куди?

– На тебе, – всміхнувся й він.

– Нащо?

– Запам’ятовую.

* * *

– Де ти так довго швендяв?

– Стояв курив. Ось на, ти ж гарячої не любиш.

– О, каву знайшов? Де ж?

– В ларьку.

– А собі чом не взяв?

– Свою вже випив. Ну, як твій пристріт?

– Одпустило.

– Не бреши ото!

– Їй-бо!

Антон всміхнувся. Придурюється, аби йому приємно було. Та ну й нехай.

Він сів коло неї.

– Довго ще до маршрутки?

– Довго. Пий ото, зігрівайся.

– Та я не змерзла.

Він задумався, а тоді, трошки завагавшись, сказав їй:

– Іро, ти не задумувалась ніколи… – знов помовчав з хвилю, – нащо ми живемо?

Вона злегка повела бровою.

– Тобто? Нащо живемо в селі?

Він знов завагався, знітився.

– Ні, тобто…

Одчув якось самою потилицею її проникливий погляд і трохи вспокоївся.

– … Нащо люди узагалі живуть?

– Не знаю, – вона зворушливо всміхнулась. – Щоб світ не пустував.

Він мовчав, видавався якимсь зажуреним, втомленим, зніченим.

– Вибач, – видихнув, аж наче простогнав.

– Чого?

– Та забудь.

– Антоне, – вона обняла його руку, – А-антоне, – поклала голову йому на плече. – Що сталось?

– Та нічого, старію, певне… – він мляво всміхнувся.

– Який ти ще старий?

Він лиш понуро мовчав.

– Не мовчи, – ніжно, але й твердо мовила вона. – Розказуй мені.

– Що ж розказати?

– Об чім ти думаєш.

– Став… ти тільки не лякайся.

– Ось перестань!

– Став чогось смерті боятись.

– Смерті?

– Угу. Ніколи наче такого не було, а тут на тобі…

– Ти вмирати зібрався? – серйозно спитала Іра.

– А скільки того життя? – він якось байдуже махнув рукою.

Іра поглянула йому в очі.

– І як це буває?

– Тобто?

Вона зітхнула, але не роздратовано, не зло, а якось ото скорбно, тужливо, але й лагідно разом з тим.

– Можна Я тобі розкажу? – спитала в нього.

– Що? – він трохи здивовано зиркнув на неї. – Тобто… так, звичайно розказуй, – мляво всміхнувся знов.

Вона взяла його руку в свою і знов ото так, в замок. І накрила другою.

– Ти мене одчуваєш?

– Тобто?

Тепер вже він дивився на неї здивовано, запитально.

– Я хочу сказати… – вона завагалась. – У тебе буває так, що… Ось дивися, – видихнула. – Я нині держу тебе за руку, так? І от… я не знаю. Не знаю, де кінчаюся я і починаєшся ти.

Вона задумалась, тоді зиркнула йому в очі.

– Розумієш?

Ще помовчала.

– У тебе буває так?

Тоді всміхнулась, всміхнулась якось печально і гірко.

– Господи, рідний, скажи, що буває, скажи, що в тебе буває так само, а то я помішаюсь, я нині з глузду з’їду…

Вона опустила голову, і чубчик темно-русого волосся, перемежованого зі світлими пасмами, опав на її очі.

– Інколи я бачу, – проказав він тихим голосом, – різні речі… або себе твоїми очима.

Вони обоє мовчали з хвилю.

Тоді вона мовила:

– Значить, ти розумієш… що ти болиш мені. Болиш в мені. Ти можеш не говорити, і я не знатиму, відки сей біль, що се за біль В МЕНІ. Та він нікуди не дінеться, він болітиме МЕНІ.

– Боюсь не смерті, боюсь, що якось закрию очі і все згасне, – він заговорив скоромовкою, – боюсь, що не побачу більше тебе, але боюсь не смерті, ні, боюсь, що все було марно, що жив бозна нащо, що нічого не повториться і не останеться, що пам’ять меркне й згасає, і скільки всього, і нащо ж воно? – він став, як в дурмані. – Нащо люблю тебе так страшно, Іро? – він глянув в її очі, і погляд його був затуманений, примарний, немов навіжений. – Ти така красива, що я, бува коли, боюсь на тебе глядіти… бо серце розривається у грудях! Нащо ж ти така красива, як все дарма?

– Я не знаю, – мовила вона. – Я не знаю, чи все дарма, чи ні, не знаю, Антоне! І не знаю, нащо я живу, і не думала за це, і… Я просто знаю, вірніше одчуваю, ЧОМУ я живу…

– Чому ж, Іро?

– Бо твоє… – вона поклала йому вільну руку на груди, – оце твоє серце б’ється в мені, як ти не розумієш? – вона мов задихалась. – Твоє серце жене мою кров, як ти не втямиш, ти?

Вона легенько вдарила його по грудях отією рукою і нахилилась до нього, а він ледь торкнувся сухими обвітреними губами до її темно-русого волосся зі світлішими пасмами і прошепотів їй на вухо:

– Іро…

– Що?

– Нічого. Просто вимовляти твоє ім’я… хочеться. Іро… Іро…

Вона важко дихала, а тоді раптом підняла його руку, котру тримала ото в замку. І поцілувала.

– Іро…

– Ну що?

– Твоя кава схолола.

* * *

Над Брянськом займалось холодне вересневе світання, коли вони вийшли до автобусної зупинки. Холодний, сирий вітерець знов розгулявся навсібіч і погнав по вишині над містом рвані хмари, їхні краї вже рожевіли в перших променях світання. Але самої зорі ще не виднілось, і небо в зеніті ще синіло безмірною глибиною, а все округ ще було якимсь тьмяним, хворобливим. Дражливий, хворий російський ранок.

На зупинці вже тирлувалось кілька людей – певне, що всі до одного з вокзалу, такі ж самі пасажири. А може, й ні, бо Ірина пізнала лише двох, що сиділи в залі очікування, як і вона. А Антон і взагалі на них не подивився. Вони удвох одійшли од того гурту трошки вбік, ближче до ларька з кавою, кроків за двадцять од самої зупинки.

– А скоро буде маршрутка? – спитала Ірина неуважно.

Антон, поставивши свою сумку, закотив рукав куртки і ввімкнув підсвітку на годиннику.

– Навряд, – задумався. – Мо’ через півгодини, але давай краще почекаємо тут.

– Та ясно, – вона так само поставила сумку і всміхнулась, закинувши голову. – Я вже всю задницю собі оддавила…

Антон звів брови і осудливо похитав головою, на неї дивлячись.

– … і вивчила всі райцентри Брянської області, – поправилась вона винувато.

Він засміявся. Одійшов од неї на крок чи два і достав цигарку,