Дим - Володимир Худенко

– Чуєш, – мовив, вставивши цигарку до зубів і прикурюючи.

– Оу?

– Я тебе давно хотів спитати… – він видихнув хмарку диму. – От ти у нас особа благородних кровей…

Він хотів здатися серйозним, але не втримався і трошки всміхнувся.

Вона склала руки на грудях і ліниво, з погордою відхилила голову в бік.

– Ну так, – кивнула і, піднявши правицю, байдуже так махнула п’ятірнею… – На відміну від усіляких холопів, присутніх тутечки… Не будемо показувати пальцем…

І вона, неуважно відвівши погляд, тицьнула в Антона пальцем.

– Не-е будемо, – махнув і Антон, він уже заледве здержувався. – Але все ж ви праві-с…

– Я б попросила, – суворо зиркнула вона на нього.

– …ваше високородіє, пресвітла моя жона!

– Більш-менш, – примхливо оцінила вона.

– Ну так от, я усе хотів спитати, ну ви, ваша ласка, що як ляпнете коли…

Вона приснула та закрилась рукою.

– Ну прямо там, ну задниця… – неголосно проговорила.

– А там у поїзді?

– А що в поїзді? – вона запитально зиркнула.

– Як я спитав за книжку.

– А що за книжку? Я вже не пам’ятаю.

– Годі тобі!

– Ні, справді. А що за книжку?

– Ну я спитав, як тобі книжка…

– І?

– Не придурюйся!

– Їй-бо, не знаю!

Він прокашлявся, нахилився і прошепотів їй на вухо ту саму коротку характеристику.

Ірина залилась багрянцем.

– Що, так і сказала? – соромливо зиркнула на Антона.

– Слово в слово.

– А…

– Григорій Максимович був у захваті, – Антон вже ледь не реготав.

Ірина ж ще дужче почервоніла.

– Боже світе!.. – видихнула.

Антон неголосно сміявся.

– Ну-у… – вона винувато простогнала.

– Ну що?

– Ну я сонна була!

Вона стояла засоромлена і позирала на нього печально, винувато, але й насмішкувато разом з тим.

– Господи, – він врешті заспокоївся, – інколи мені здається, що я саме за це тебе й люблю.

– Тю на тебе!

– Ну, – він окинув її з ніг до голови, – не лише за це.

– Тю на тебе ще раз!

– А стосовно твоїх постраждалих принад, – він зітхнув, – зваж, що прийдеться ще й півдня в автобусі труситись.

– Так уже й півдня?

– П’ять годин тобі не півдня?

– Чого мені мерещиться, що ми той раз на автобусі не їхали?

– Не той раз, – Антон струсив попіл, – а, мабуть, позатой раз… Господи, я поплутав уже. Тоді якийсь прямий потяг був.

– Чи пересадка зручніша.

– Щось таке. Добре, хоч недовго там на вокзалі киснути.

– Я оце думаю… А як білетів раптом не буде?

– Та ну… – він відмахнувся, – завжди були.

– Коли завжди? П’ять літ тому?

– Не швидени… – Антон махнув рукою. – Там побачимо.

– Та так, – Ірина легенько зітхнула. – Противно як, сиро.

Світанок повз по небу, розпалюючи його.

Постояли з хвилю мовчки.

– Чуєш! – Ірина штовхнула Антона в плече.

– Оу? – він викинув недопалок подалі.

– Я тобі все не розкажу, як Маоцзедун порося колов… – вона приснула. – Мені Тамарка розказувала.

– Ну? – Антон зацікавлено позирав на неї.

– За що купила, за те продаю. Наче малий їхній у школі розляпав…

– Та ну кажи вже!

– Ну тебе ж він не просив.

– Розігналась! – Антон хихикнув. – Та я би до нього й не пішов.

– Ну. А сам же нестелепний…

– Він зазвичай Льоню Слуцького наймав, – задумався Антон. – Коли се було?

– В цю зиму.

– Я взагалі не чув, щоб він в цю зиму колов…

– Та слухай же, – Ірина знов пирснула. – Він узяв акумулятор з грузової машини…

– Що? – Антон вирячився.

– Угу. І… ну, я не дуже в тому тямлю… Послав у загороді резини чи толю, облив водою, підключив клеми до загороди…

Антон прикрив губи рукою і одвернувся до ларька.

– А тоді як дав струм, свиня в загороді підскочила…

Антон ледь чутно вилаявся, заливаючись і присів навпочіпки.

– … і з усім проламала загороду.

Ірина заговорила вже ледь чутно і поспіхом:

– А там же в нього за сараєм сечова яма під шифером…

Антон мілко здригався прикривши губи рукою.

– … і вона туди в сечу шубовснула і там верещить.

Антон пересміявшись встав і повернувся до Ірини.

– Ну і витягти ж ніяк. Вона там вся в сечі… Позвали ніби Льоньку, а він сказав, що ні за який могорич туди не полізе. Довелось звати Микитівського з рушницею, а він стріляв згори і двічі не попав.

Антон знов прикрив губи рукою, сміючись.

– А тоді як попав уже, то вони її за ноги прив’язали і витягли. І потому вже обмивали… Називається, заколов порося.

– А коли це Тамарка тобі розказувала? – спитав Антон, зовсім пересміявшись.

– Та оце вже. Малий у школі розляпав, а той же Маоцзедун – щоби ніде нікому…

– Та ну ясно, – Антон всміхнувся.

– О-ох… – Ірина зітхнула помовчавши. – А там автобус той хоч стає по дорозі?

– Раз чи два, – знизав плечима Антон.

– Як його й видержати? – мовила вона.

– Там сидіння такі відкидні… Той раз були. Відкинеш – подрімаєш. Дорога там гарна. Тут узагалі якісь дороги ліпші, ніж у нас.

– То ти ліпше подрімай. Я виспалась, а ти, либонь, узагалі не спав.

– Та трохи спав, – він струснув головою. – У Лари в Талашкіно одіспимось, як приїдемо. Вони ж там будуть, не казала?

– Казала, стрінуть нас на зупинці, – протягнула, задумавшись, Ірина. – Питала, чи пам’ятаємо, де спиняти, він же там не стає. Казала, що самі спинять, як раптом забудемо.

– Я пам’ятаю цю місцину, там у них городик раніше був невеликий, соток п’ять. Як я малий ще був. Чуєш, а що вона взагалі казала цей раз, як ти говорила? Я все в тебе ніяк не допитаюсь.

– Та нічого такого, – Ірина ніжно всміхнулась. – Казала, на біса ці складнощі, казала, щоб ми взяли таксі…

– Ти уявляєш скільки воно буде коштувати звідси до відти?

– Уявляю, я однікувалась, як могла.

– «Я усе оплачу»…

– Точно так, Антоша, «я усе оплачу», – Ірина ще ширше всміхнулась. – Потому казала, що може прислати машину по нас сама або приїхати нас забрати…

Антон крутнув головою, й собі всміхаючись.

– … Потім стала розплановувати нашу гулянку, – вона розвела руками і знову всміхнулась: – Ну – Лара.

– Сестриця в мене ділова, – кивнув Антон, всміхаючись.

– Вона дуже хороша, – проникливо проговорила Ірина.

– Це правда, – погодився Антон. – Знаєш, – він покрутив між пальцями запальничку, – я дуже скучив за нею насправді.

– Знаю, – Ірина кивнула. – Я теж.

– Це також причина для переїзду, – він зітхнув.

– Я знаю, Антош. Я розумію, – вона помовчала, – але давай не зараз про це, правда?

– Так, так.

– Я просто думаю… – Ірина повернулась до зупинки і осіклась.

Антон також повернувся.

Вся зупинка, чоловік п’ятнадцять-двадцять, стояли, якось дивно вирячившись на них обох. І навіть тепер не одводили своїх