Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля

— Сію, сію, — шелестів мак, неначе з долоні Легезані зграями злітали сотні незримих голосів. І полум’я свічок в очах старої затанцювало зміями.

Марія перелякано дивилась то на стіл, то на жінок, немов питала в них захисту. Легезаня правицею обвела кілька разів миску з водою і рвучко зірвала хустину.

— Подивися, — наказала сухим голосом.

Марія обережно глянула на воду в срібній мисці.

— Що бачиш?

— Нічого, — розчаровано відповіла.

— А я виджу темряву, по всьому світу темрява.

— Мертвий? — скрикнула Марія.

— Тихо!

Вмить по хаті розплеснулась тиша. Легезаня приклала до миски вухо і завмерла. Потім обернулась до Марії:

— Холод і темрява по всьому світу, але я чую, що в ній б’ється живе серце. Воно кричить з далеких земель. Живий твій Юрко, але очі загубив.

— Боже мій! — заломила руки Марія. — Аби тільки вернувся, я би ’му очі найчистішою росою мила, я би ’му світло своїх очей віддала, аби тільки живий, — і помчала в ніч.

Мамина черга була третьою.

— Що бачиш? — спитала Легезаня.

Мати пильно вдивлялись у миску з водою.

— Ніби вогонь горить?

Очі ворожки звузились, і свічки в її зіницях стали зовсім крихітними. Я й собі підсунувся до столу.

— Вогонь і кров, — сказала стара. — Вогонь і кров…

І тут я побачив у срібній мисці з водою відображення величезної червоної ріки з високими кам’яними берегами, а по ній плив чоловік. Угорі над ним, наче стоги полонинського сіна, горіли небеса і падали цілими оберемками на землю. А чоловік топився і хотів щось крикнути до мене, але червоні хвилі хапали його за шию, і він знову пірнав.

— Няньку, дорогий мій няньку, я тут! — закричав на всю хату. — Я тут, дайте мені вашу руку! — і простягнув п’ятірню до миски.

— Стій, дурню, — здавила Легезаня моє зап’ястя. — Ти йому не допоможеш, він мертвий.

Я подивився в її очі, і свічки в них холодно зареготали.

— Брешете! — завив я, вирвавши руку, схопив миску і кинув об землю. Вода вмить бризками розлетілася по хаті, але замість неї по долівці струмками потекла кров.

Під злу лайку Легезані нас випхали за двері.

Повертались додому мовчки і вкрай пригнічені. Може, від того, що на душі було тяжко, село, виділося, запливло так глибоко у ніч, що ніколи вже не вирине біля берега світанку. Ми вже були близько хати, коли мама схопила мене за руку і насторожилась. На обійсті Марії Васильцюні, розсуваючи темряву, почало лякливо підпахуватись полум’я. Воно освітило хату, потім змахнуло крилами понад стріхою і весело загоготіло.

— Гойте люди, горить! — заволала на всю ніч мама і кинулась до обійстя Марії.

Вогонь горів на поляні в саду. Неподалік, на бервені, сиділа Марія і час од часу підкидувала у полум’я дрова, так тяжко добуті у лісі цієї сніжної зими. Пробуджені серед ночі, дерева сердито з’юрмились над жінкою і невдоволено позіхали.

— Марько, що з вами? — спитала мати.

Вона наче вже ждала нас. Обернулась щаслива, і не вогонь здавалося освітлював Марію, а вона вогнище.

— Долю би мала, Легезаня… — почала тихо. — Правду мені казала, що живий Юрко. Бо кожної ночі снилося, ніби вертається, а шлях забув додому. І блукає по світу, і дороги ніяк не знайде. Ото і спало мені на думку: розпалю серед ночі такий вогонь, аби на цілий світ видно, а він уже його неодмінно побачить і прийде на це світло. Якщо сліпий, як казала Легезаня, й очима не побачить, то почує тепло вогню серцем і воно його приведе до хати.

Вмовкла щаслива Марія, підкидуючи дрова у вогонь. І мати такими заздрісними очима подивилася на щасливу Марію, що серце стиснулось від болю. А полум’я, пожираючи ніч, виростало все вище і вище, тривожачи небо, наче заснулу душу. І здавалося мені, що на світло нас трьох, одиноких і самотніх людей, у пустелях, степах і болотах, холодних лісах і гарячих горах піднімаються з могил мертві вої і разом із живими вертають крізь ніч до своїх осель, де, засновані павутинням, постаріли передчасно дитячі колиски, де огрубіли без ласки жіночі серця і руки, до отчої землі, що давно вже оніміла й оглухла без зерна і чоловічих міцних долонь.

А через три тижні вернувся батько. Після маминих поцілунків і голосінь підійшов до мене. За ці роки я кожної хвилини омріював зустріч із ним. І мені завжди здавалося, що коли зійдемося з батьком віч-на-віч, щось незвичайне станеться у світі. І я впаду йому на груди, і зацілую очі, кожну зморшку, кожну сиву волосинку, і не випущу ніколи з обіймів. Але натомість прийшло якесь гірке розчарування. Переді мною стояв зовсім чужий чоловік, під поглядом якого я почував себе вкрай ніяково. І тільки тоді, коли батько міцно пригорнув мене до себе і поцілував, як колись вночі, у чоло, і я знову відчув дотик гарячих губ, він умить став для мене до болю рідним.

На другий день ми обоє орали ниву. Не знаю, чи батько так затужив за землею, чи вона за ним, але скиби, здавалося, самі переверталися перед плугом, лягали покірно, немов вірні пси, йому до ніг і зорана рілля лежала вільно під сонцем, немов захмеліла від щастя породілля.

Перед тим як сіяти, підігнали коней до стодоли і присіли в затінку. Поруч нас, у саду, немов лінькуваті птахи, розчісували тихим вітром своє гілля вишні. Батько усміхнено подивився на них і сказав:

— Вісім років кожної ночі снилися мені ці дерева. І завжди цвіли не квітом, а маминими сльозами.

— А ти вже більше ніколи не покинеш нас? Адже війни вже не буде, правда? — спитав я.

Батько довго мовчав, а потім роздумливо мовив:

— Куди мені без вас, коли я на рідній землі.

Це було всього три тижні по війні. День був високий, спокійний. Як молоде вино, нуртувала-бродила навкруги весна. Із гори Віщунки в долину буйно стікали зелені ріки трав. І співучі небеса напнулися на далекі голубі вершини і вигойдували над землею таку чистоту, що, здавалося, дай її напитися людям, і більше в жодному серці не пустить корінь зло, і вовіки віків тільки добротою і любов’ю цвістимуть наші очі й очі ближніх.

А над селом у цю хвилю залунав розпачливий крик Марії Васильцюні, якій Василь Гробар вручив щойно похоронку на Юрка.

…Це було вже три тижні по