Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля
— Що з вами? — висунув голову із світлиці.
Не обертаючись, крізь схлипи мовила:
— Не відаю, що ниськи зі мною сталося. Піднялась удосвіту, а душа чомусь співає. Іду в хлів, по ґаздівстві пораюся, а якесь дивне щастя — слідом за мною. І таке маю відчуття, що вночі звізда упала мені в серце і весь час світиться. А я так уже давно відвикла від радості, що, чуючи її в собі, не можу стриматися і плачу.
У цей час у верхньому кінці села лунко зацокотіли копита — із провулка вилетів вершник. Кінь під ним був білий-білий, немов щойно скупаний у молодих снігах. Забачивши нас на порозі, незнайомий чоловік підняв над собою руки і закричав:
— Люди добрі, війна закінчилася!
Схопився за вуздечку і полетів далі на коні білому, на коні весняному. А через кілька хвилин уже в іншому кінці села залунав його голос:
— Люди добрі, війна закінчилася!
Онімілі від такої несподіванки, ми мовчки перезирнулись. А ранок уже переливався у високий і спокійний день. Співучі небеса напнулися на голубі шпилі гір і вигойдували над землею таку чистоту, що здавалося, дай її напитись людям, і більше в жодному серці не пустить корінь зерно зла, і вовіки віків тільки добротою і любов’ю цвістимуть наші очі й очі ближніх. Тим часом вулицями уже бігло на сільський майдан жіноцтво. Мати собі кинулись туди. Плачучи, сміючись, жінки переганяли одна одну, хустини часто злітали їм з голови і лопотіли на плечах чорними, червоними, синіми крилами. Але замість тої хмільної радості, яка нуртувала у кожній жінці, на майдані нас чекало інше.
Посеред майдану, перед самим обійстям Галасів, стояв на колінах сільський листоноша Василь Гробар і, заломивши над собою руки, кричав:
— Кінчилась! Для вас усіх кінчилась, а для мене ні! Он і нині маю Галасам похоронку. Тиждень уже ношу при собі, а не можу віддати. Ноги підламуються, коли здумаю йти до них.
Василь був геть п’яний. У дикій злобі бив шкіряною торбою об землю і кричав:
— Курво, скільки ти смертей принесла в людські хижі! Сам Гітлер тебе шив із чортової кожі, а мене Бог покарав і заставив носити по білому світу!
Жінки з якимось острахом дивилися на Василя і помалу задкували. Відколи почалася війна, Гробаря майже в кожній сім’ї боялися гірше диявола. Коли він з’являвся на вулиці п’яний із своєю сумкою на шиї, — а це була вірна ознака, що комусь несе похоронку, — матері, жінки замикали двері, зачиняли глухо вікна, тремтячими руками кидали на себе перелякано хрести і пристрасно шепотіли:
— Аби тільки мою хату нечистий оминув. Хай навіть добру вість не несе, тільки б не злу.
— Для чого мені, черв’якові, жити на білому світі, коли мене всі бояться. Думаєте, не знаю, як кожного ранку молитеся, аби ваш двір оминув, — гупав далі об землю торбою Гробар. — А чим я завинив перед Богом і перед людьми, що несу на собі таку тяжку ношу? Чим я винен?! Ану, ідіть лиш, понесіть самі Галасам похоронку на сина. Хочу увидіти, що вам скажуть.
Але жінки уже не слухали причитань п’яного Гробаря і з’юрмились біля воріт Галасів.
Петро з Мартою сиділи на порозі, і стара хатина, виділося, не витримає їх горя і з хвилі на хвилю, ридаючи, зіпреться Галасам на плечі. Марта, стиснувши голову руками, безголосо плакала. Петро, певно, все ще не усвідомивши того, що сталося, пробував заспокоїти жінку і якось незграбно, може, вперше у житті, гладив Мартині руки. Забачивши жіноцтво біля воріт, Галас здригнувся і по хвилі чомусь усміхнувся винувато. І ця сумна, вибачлива усмішка настільки вразила всіх, що жінки оніміли. Стояли безпорадно перед воротами і не відали, що робити — іти розраювати Петра і Марту чи помалу розходитись по домівках: нехай виплачуться Галаси, бо за ці роки кожен вкусив стільки горя, що коли б люди не дали волю сльозам, серця їх давно б уже скам’яніли.
І тут усіх врятувала Кривулячка.
— Ниськи вночі обіцялася прийти до мене ворожити Легезаня, — шепнула на вухо Васильцюні Марії.
— Леге-ге-за-ня, — немов змія, шиплячи, поповзло поміж жінками.
— Коли прийде?
— Опівночі.
Жінки, немов винуваті у горі Галасів, з опущеними головами почали розходитись по обійстях. Радості і свята як і не було.
— Ми теж підемо, мамо? — спитав, коли вернулись додому.
Мама сіли на ослоні, склали на колінах руки і втомлено мовили:
— А чого туди йти. Коли живий, вернеться, а як ні — чого добру душу в землі тривожити.
Я впав перед ними на коліна, схопив за руки і відчайно заблагав:
— Все життя буду слухати вас, що скажете, зроблю! Тільки ходімо! А може, Легезаня знає?
Батька я майже не пам’ятав. Тільки пригадую, я прокинувся від дотику чиєїсь руки, потім наді мною хтось схилився і поцілував у чоло. І я знову заснув. А на ранок прийшли жандарми, перекидали всю хату, проколювали багнетами сіно на оборозі, лаяли матір, грозили пустити обійстя з вогнем. Але мати…
— Три роки його не виділа, не знаю, — весь час повторювала.
Я спершу — а пішов тоді мені п’ятий — нічого не міг збагнути. І тільки тоді, коли один з пір’яників знайшов у скрині пляшку чорнила і розбив її на стіні, я згадав ніч і на чолі в мене затеплівся поцілунок.
Мати після того ще довго плакала перед стіною, по якій синім павуком повзло чорнило, а на другий день побілили заново хату. І вималювали її сумними пуп’янками троянд.
Перед північчю жінки — вдовиці і ті, які ще свято чекали, — зібралися у Кривулячки.
У хаті, немов сліпець на сонце, кліпає лампа. Коли вона майже згасає, тіні жінок, наче голодні на хліб, гуртом кидаються до столу, а загориться сильніше — розбігаються, злякані, по кутках.
Тільки годинник відлічив дванадцяту, Легезаня — згорблена й корячкувата, як трьохсотрічна ворона, — витягла з бесаг срібну миску й налила води. Поклала на стіл, накрила чорною хусткою, відтак пообіч запалила дві свічки і дмухнула на лампу. Темрява стала ще густішою, і ледь освітлені обличчя жінок ніби скам’яніли в німому очікуванні.
Першою до столу підійшла Марія Васильцюня. Легезаня зачерпнула з торбинки маку і пильно подивилася на миску з
