Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля
Він підійшов ближче, придивився і раптом помітив, як на батьковім чолі засиніла смужка неба, потім зринула гора Віщунка, а під нею вільно розляглося весняне поле… По ньому поважно ступав, натужуючись над плугом, молодий ґазда, чимось схожий на батька. Випереджаючи борозну, збоку біг маленький хлопчина, подібний до брата Андрія, понукував батогом корів. Щаслива, розбуджена земля дихала легко, огортаючи орачів теплим маревом — батько і брат то раптово зникали, то знову виринали.
«Це йому сниться, — здогадався. — І, либонь, щось дуже дороге…» Він ніколи не бачив обличчя батька настільки одухотвореним, опроміненим. «А виявляється, доля не така вже й зла, — з гіркою іронією подумав. — Навіть жорстоких робить добрими й щасливими — коли не в житті, то бодай уві сні».
Він ще якийсь час зацікавлено спостерігав за видінням, що спливало на батьковому чолі, потім стрепенувся, схопив автомат і вибіг з хати у ніч.
Виринувши з глибини саду, він опинився на місячній галявині, що тремтливим сяйвом слалася аж до хати, і мало не скрикнув від різкого світла. Схопився за очі, ледь не випустивши автомат, сахнувся в тінь першої яблуні і миттю приріс до стовбура. Страх, який сплеснув раптово ізсередини грудей і обморозив тіло, був настільки відчутним, що йому здалося, ніби стукіт власного серця відлунює аж у кроні дерева. За місяць, прожитий у схроні батька, очі настільки призвичаїлись до темряви, що коли вибрався звідти і пірнув у сад, бачив у підзолоченій місяцем пітьмі кожну травинку, кожну гілку, зірвану і кинуту вітром. Дивувало й інше. Тісне підземелля спресувало в його очах уяву про світ, і тепер виділося, що за той час, доки душився у схроні, на поверхні все виросло до неймовірних розмірів. Навіть звичайний кущ бачився йому тепер непролазною хащею. А невгамовний спів цвіркунів, одинокі окрики розбуджених птахів, перешіптування листя в тиші теплої осінньої ночі аж оглушували.
Місяць уже не так різко бив світлом, але все ще не давав роззирнутись спокійно, не вселяв певності. Оглядаючись, підбіг до перелазу, легко перестрибнув через нього і завмер біля хліва. Звідси до заднього вікна хати можна було рукою сягнути, але він, вислуховуючи свій страх і гучне биття серця, з півгодини стояв незрушно. І коли нарешті повірив у незрадливість ночі, сторожко підкрався до вікна і, припершись до стіни, знову вкляк. Тиша обіцяла йому вдачу. Підніс «шмайсер» до підборіддя, повільно перезарядив і вже впевнено постукав у вікно. У хаті деякий час панувала мовчанка, а потім почувся причаєний скрип ліжка, і в місячному сяйві, що струмувало знадвору через шибки вікон, зринула посеред кімнати біла постать. Стукіт повторився, і постать непевно рушила до вікна. І в цю мить автомат бризнув вогнем.
— О-о-ой! — пролунав у вікні розпачливий жіночий крик.
«Невже це я її?» — подумав, пронизаний не то жахом, не то гострим болем, і кинувся до саду.
Тільки перескочив через огорожу, як на все велетенське небо знову спалахнув місяць і пекуче світло вдарило у вічі. Неймовірно білим полум’ям зайнялися довкола нього хмари і палаючими віхтями полетіли вниз, до піщинки осяваючи всю безмежну землю. Навіть соняшники, що вже дотлівали разом із літом на сільських городах, раптом зацвіли, засвітилися і вогненними ручищами потяглися до нього. Хапаючись за повітря, він завертівся на одному місці, а потім кинувся в гущавину саду. Звідси повернув до яруги, з розгону стрибнув у потік і побіг, змиваючи сліди, уверх до лісу. Коли село зосталося далеко на дні ночі, давлячись власними подихами, виповз на берег і впав горілиць на землю, безпомічно розкинувши руки. Якась неприємна, гидка слабість розповзлася тілом, він навіть не міг стиснути зуби, які безперервно цокотіли. І тільки думка, що застрелив не брата, а його жінку, немов роз’ятрена рана, нестерпно боліла, збурунювала хвилі люті. І сам він тепер був схожий на рану, яка спливала кров’ю впереміш із сукровицею, пекла, дико мучила, не даючи ані життя, ані смерті. Натужившись, перевернувся ниць і, мов шалений, почав роздирати нігтями землю.
— Розкрийся переді мною і проковтни, — застогнав глухо. — Сховай мене від цього світу, будь він проклятий!
— Михайле, це ти? — лунко озвалася темрява із-за старезної липи, що росла за містком на тамтому березі потоку.
Схопив автомат і наосліп вдарив чергою у голос. Не очікуючи відповіді, скочив у ліщинові зарості і, обдираючи обличчя, метнувся берегом уверх.
— Я Цар, Михайле! Ти чуєш, я Цар! Я впізнав тебе, чуєш мене? — наздоганяло його із протилежного берега.
Але він не чув нічого, окрім страшного шурхотіння хмизу, що підстьобувало і гнало вперед. Коли врешті закінчилось ліщиння, вибіг на смужку поля, над якою знімався рятівний ліс. І тут знову спалахнув різким світлом місяць.
— Господь би тебе побив! — закричав несамовито і, не тямлячи себе, одну за одною дав автоматні черги в небеса.
Місяць раптом здригнувся, потім загойдався, наче маятник і, тягнучи за собою вогненний хвіст, бехнувся у потік. Тисячі бризок здійнялись, обдаючи окропом все живе. З гір надбігли нові хвилі, підхопили світило на долоні, і місяць, стікаючи кров’ю, б’ючись об гостре каміння, швидко поплив у долину, де все лунало й ніяк не могло стихнути:
— Цар упізнав тебе, Михайле. Цар добре тебе затямив. Ніхто ще не сховався на цій землі від недремного ока Царя!
Дід закрив долонями обличчя й заплакав. З усього видно було, що йому зовсім не жаль їхньої матері. Серце волало за стрийком Михайлом, бо на маминих похоронах дід не пустив жодної сльози, а тепер аж здригався від плачу.
…Маму поховали на другу Богородицю. Осінь того року видалась дивною: дні були начебто й погідними, проте якимись млявими, лінькуватими. Вранці, тільки-но сонце вигулькувало із-за плечей Віщунки, село, довколишні овиди одразу спеленувала блідувато-голуба юга. Була вона такою густою, що коли дивився поперед себе вдалечінь, здавалося, що в очі тобі насипали піску. Але за кілька днів до Богородиці марево помалу зітліло, небеса пружно випростали груди і піднялися на таку височінь, що навіть Чортів хребет, який вічно ховався від людського зору у захмар’ї, видався зовсім крихітним проти безмежності помолоділої осені. А на Богородицю, коли мама лежала в хаті на ослоні, сталося диво: у нашому саду вранці зацвіли дерева. Першою це помітила
