Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля

Благав на колінах, молив, обіцяв великі гроші, але лікар тільки розвів безпорадно руками:

— Пане Пастеляку, мені, дохтору, підвладна тільки мізерна частина життя людського. А все воно у волі Всевишнього.

І ось вже кілька днів хлопець не приходить до тямки. Лежить ось тут, у хаті, як мрець, час од часу стогнучи.

Сходило сонце. І весь світ якось аж затремтів у передчутті радості. Сніги у дворі аж знялися і вдарилися дзвінко об вікна хати — посипався іній з дерев, наче срібна мука. І Пастеляк уперше в житті завагався — хреститися йому чи ні. І все-таки перехрестився. Від того здалося, що хтось легко зітхнув у його серці.

За своїми думами він і не почув, як боязко заскрипіли двері і на порозі стала мала Магдалина — одна з Петахів, дівчинка років дев’яти. Він побачив її вже біля печі. Мала, закусивши мізинець, насуплено, з острахом втупилася в підлогу.

«Приплелося, сученя», — подумав зло про себе Пастеляк, але вдавав, що не помічає дитину.

Дівчинка, побачивши, що на неї ніхто не звертає уваги, живо зблиснула оченятами і тихо підійшла до ліжка. Витягла з кишень сардака кілька сушених груш і поклала біля Андрія. Потому нахилилась над ним і щось зашепотіла. Андрій не поворухнувся. Обличчя його відсвічувало жовтизною, ніс загострився, щоки запали… Магдалина знову щось проказала до хлопця. Потому боязко оглянулася на Пастеляка. Він стояв біля вікна і не обертався. Дівчинка простягнула руку до Андрія і торкнулась долонею чола. Провела відтак ніжно по його обличчю і раптом заплакала. Це сталося так неспогадано, що Пастеляк весь аж оціпенів. Боявся ворухнутись. Йому раптом стало ніяково, навіть страшно. Адже в цю ж хвилину Пастеляк не зміг би віднайти в собі жодного теплого, людського слова, аби втішити, приголубити дитину своїх заклятих ворогів.

Магдалина плакала безутішно, і гарячі сльози з її не по-дитячому красивих вій одна за одною скапували Андрієві на чоло. Хлопець раптом поворухнув головою і відкрив очі. Свідомість поволі вертала до нього. Спершу він побачив червоних когутів, що весело кукурікали по стінах на полив’яних мисках, пучки Петрового батога на стелі. Відтак повернув головою і зустрівся з очима дівчинки.

Вона відступила на крок від ліжка.

— Магдалино, се ти? — прошепотів спеченими губами. — А я був так далеко. Далеко-далеко, і там страшно без тебе. Магдалино, там темно так.

Дівчинка усміхнулась крізь сльози, а потім, озирнувшись, чи не бачить Пастеляк, прошепотіла:

— А я кожного дня тікала до вас. А няньо завжди ловили і били, за волосся тягали. Дуже били, а я, видиш, все одно утекла.

І мовби боячись, що хлопець знову може повернутися туди далеко, де так темно і страшно без неї, Магдалина схопила його за руку і притиснула до себе.

Пастеляк все чув, але боявся повернутись. Погляд його довго блукав десь за дверима, межи снігами.

— Боже, де ти, чому страшно ведеться так на цьому білому світі? — запитав сам себе.

І знову глянув у небо, наче в молитовник, намагаючись там знайти відповіді для себе. Але небо було холодне і синє, як застигла посмішка мерця.

І ось тепер, на похороні, Пастеляк чомусь раптом подумав, що всі біди в його роду почалися саме від того зимового дня. Ні, він пішов відтак далі. Доля знову приголубила його. Він знову багатів, обростав новими полями, худобою, грошима, дерево роду дедалі могутніло, росло, але корінь уже почав точитись від того дня, коли перша нога Петахів переступила Пастеляків поріг.

— Що він мав діяти тоді? Що? Що? — билося тепер в думках, як безпорадне відлуння в горах. Але відповіді знову не знаходив.

Похоронна процесія помалу рушила із двору. Дід стояв відсторонено біля колодязя, пропускаючи повз себе людей. Батько зостався біля хліва. Коли двір спорожнів, батько підійшов до діда і, незмигно дивлячись йому у вічі, суворо спитав:

— Де він?

— Хто? — перепитав дід, намагаючись позбутись жорстокого погляду сина.

— Михайло!

Дід довго мовчав, втупивши очі в землю, а потім глухо промовив:

— Май, на Чортовім хребті ховається.

І, тяжко зітхнувши, вийшов на вулицю.

Днина була напрочуд тепла, осіння… Похоронна процесія пливла поволі вулицями, і коли наближалась до котроїсь із хат, довкола рясно обліплені плодами дерева починали одразу розцвітати. І коли труну з покійною доносили до кладовища, люди раптом помітили, як від Віщунки із ношею на плечах за процесією біжить і падає, біжить і падає Цар.

— Праведні люди і в смерті своїй красиві, праведні люди і в смерті своїй красиві! — кричав на всі околиці, коли біг.

А як падав, глибоко дихаючи, шепотів до себе:

— Гей тяжче стало на цьому світі. Ой тяжче, тяжче. Кажу вам, людкове, тяжче…

10

Павло широко розкритими очима дивився на ридаючого діда, потім підійшов до нього, боязко погладив його по руці і тихо запитав:

— Дідику, вам дуже боляче? Хочете, я вам ще повіншую. Лиш не плачте… Ось, візьміть, — і простягнув дідові жменю горіхів, дарованих тіткою Йоланою.

Дід умить стих. Видно, слова Павлові його вразили. Ховаючи від нас погляд, пригорнув Павла до себе і промимрив:

— Спасибі тобі, дорогий онучку. Чим я тобі віддячу за такий дарунок?

У цей час, хоч над селом висіло морозне безгоміння, з вулиці у двір увірвався вітер. Тягнучи за собою снігову пилюку, він закрутився білим веретеном серед обійстя, завив тужно і впав, востаннє схлипнувши, дідові під ноги — якраз на випалений клапоть під вікном. Земля невдоволено зашипіла, обдавши нас парою і димом. По двору рознісся чудодійний запах не то ладану, не то квітучої липи. Дід вдихнув глибоко повітря, довго пробував його на смак, потім сумно сказав:

— Як файно пахне. Придобритися хоче, прощення благає від вас.

— Хто? — запитав я.

— Михайлова душа, — відповів спокійно дід. — Це вона тепер вітром прилетіла… Мене весь час душить. А з вами, бач, липою заговорила, ладаном себе хоче освятити… Певно, прощення просить від вас, дітки…

— Стрийку, ми вам прощаємо, не мучтеся, — сказав Павло, нахилившись над самим згарищем. — Спіть собі спокійно у землиці, чуєте, не мучтеся так. Ми прощаємо.

— Ти що, здурів! — хапонув я за барки Павла і відтягнув від димлячої землі. — І ви, діду, таке страшне перед дітваком скажете, — розсердився я. — Хіба мало Павло наляканий?

— Але це правда, Митрику, — похитав головою дід. — Тої ночі, коли Михайло вбив вашу маму, прибіг до хати, розбудив і каже: «Но, дорогий няню, тепер уже все — мені кінець». «Що сталося?» — запитав я. «Вранці почуєте, а