Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля
Пастеляк недовірливим поглядом зміряв Дзьобака й продовжив:
— Задумав я одну справу. Поки що не наважуюсь довіритися тобі. Але треба знову грошей, багато грошей!
— Вбити заради грошей людину — гріх, — сказав Дзьобак.
— Неспасенний гріх, — згодився Пастеляк.
— Розбити банк — треба їхати до Будапешта. А чим це може скінчитися?
— Погано може скінчитися.
— Тоді що маємо діяти?
— Треба знову летіти на полонину, — порадив Пастеляк. — Тільки не сьогодні, — застеріг. — Неділя Божа — великий гріх візьмеш на душу.
Петро вийшов з двору, Василь хутко переодягнувся й потайки від цікавих очей подався стрімким кроком на полонину.
Птах з’явився в небі, тільки-но в далеких долинянських селах дзвони сповістили про полудень. Величезний, ширококрилий, спокійний, він, бачилося, не летів, а неспіхом йшов небесами, пильно обдивляючи навколишні овиди. Так, бувало, кожної неділі, після обідньої служби в церкві виходили на свої поля ґаздове, аби потішити серце красними обіцянками на врожаї. Тоді вони, подібно птахам, здавалося, теж знімалися над землею, і душі їх, радуючись, пливли світло-білими хмаринками високо-високо.
— Дивись, не прозівай, — пошепки наказав синові ватаг.
Молодий вівчар, причаївшись у густому ялиннику, пильно тримав око на мушці гвинтівки й усіма святими підкликав у думках птаха ближче. Однак, роздивившись довкола, над самим вершком Трумбети птах несподівано різко повернув і сплив під хвилі гір.
— Він прилетить, — заспокоїв старий сина. — Як тільки заходитиме сонце, неодмінно повернеться. Ти тільки будь на сторожі.
Чуття не підвело старого ватага. Не встигло сонце торкнутись небокраю, як на його червоному від втоми чолі зійшла темна краплина. Минула хвилина, друга, і над верхівкою Трумбети застиг птах. Довго висів у повітрі, а потім стрімко кинувся вниз. Гримнув постріл, і на все велетенське вечірнє небо пролунав болючий людський зойк. Птах, кілька разів перекинувшись над самою землею, все ж зумів утриматись на одному крилі. Описав над полониною півколо, а потім зібрав рештки сил у правому крилі і, конвульсивно б’ючи ним, полетів у долину, через усе небо тягнучи за собою кривавий слід.
Ватаг глянув на сина, яким від побаченого било, немов у пропасниці, й буденно сказав:
— Не бери тяжке до голови. Це не твій постріл його підкосив.
На світанні Пастеляк вийшов надвір й одразу дався до колодязя, аби вчерити свіжої води для пійла худобі. Повісив відро на дзьоб журавля, схопив його за шию і тут почув стогін. Озирнувся — під дверима хліва лежав закривавлений Дзьобак, тримаючись правицею за серце. Замість лівої руки безпомічно звисало перебите велетенське крило. Без усякого страху й здивування Пастеляк підійшов до хліва, зупинився над знекровленим тілом Дзьобака. Петро розплющив очі й прошепотів:
— Ґаздо, швидко, швидко накажи… Накажи, аби крило стало рукою. Це у твоїй власті. Люди… що повідять люди…
— «Дзьобаче, стань нормальним чоловіком, чуєш?» — зібравши силу волі, подумав Пастеляк.
Перебите крило на очах зів’яло, натомість з’явилася скалічена рука.
Дзьобакові полегшало. Зітхнув, наче скинув із себе неймовірно тяжкі кайдани. Підтримуючись правою рукою, напівпідвівся й сів, припершись до хліва.
— Ось і помираю, ґаздо.
— Що з тобою? Що сталося, Петре? — удавано злякався Пастеляк.
Артист з нього був поганенький, очі бігали, як навіжені, сюди-туди — виказали все.
— Господи, рука покалічена, рана невелика — заживе, — почав вовтузитись біля Дзьобака.
— Облиш, ґаздо, — спокійно сказав Петро, — і слухай: біда не в рані. Я видихнув із себе вже всю силу, що була у мені, аби долетіти. Я пустий, зовсім безсилий і тому помираю.
— Хто б міг подумати, що станеться таке, — схопився за голову Пастеляк.
— Не притворяйся, ґаздо, — перебив Дзьобак. — Я все прекрасно відав, що ти задумав, і пішов на це при здоровому розумі, бо ти далі міг начинити великого зла на землі. Тобі була дана велика сила, але ти не зумів нею розпорядитись. І я радий, що це сталося так скоро. Бо в мене були величезні вільні крила, але тяжким виявилось для них твоє мертве небо.
Пастеляк не поскупився на похорони слуги, справив гучні поминки… Невдовзі на могилі й парадний, вицифруваний казковими птахами, залізний хрест поставив. А ще більший хрест наклав на свою пам’ять. І коли через якийсь час у голодний рік Дзьобачка прийшла найматися на жнива, бо малі роти з голоду пухли, Пастеляк витурив її за ворота.
— Досить, уже мені наслужилися! — крикнув жінці вслід і з люттю закрив ворота.
Дзьобак-птах, тягнучи кривавий слід за собою по хаті, підійшов зовсім близько до діда, довго вдивлявся йому у вічі і мовив пророче:
— Ось видиш, Василю, покалічило твоє небо мої крила, в землю загнало, а тепер впало і на тебе…
І розчинився птах у дідових очах.
— А чого ти питаєш про Дзьобака? — змученим голосом звернувся дід до стрийка Михайла.
— Кажу, я його дуже слабо пам’ятаю, — роздумливо сказав той. — Але нещодавно, перед світанком, коли нас мали розбити, він мені приснився. Ніби опустився з чорного неба в подобі величезної птиці, потормосив мене крилом і сказав: «Вставай, небоже Михайле, бо тут дораз буде велика біда». Я прокинувся… І тут же відчув, як хтось метнувся від мене — тільки вітром війнуло в лице. Я почекав. Потім знову ліг. Але тут така тривога мене охопила, що вже ніякий сон не ліз в очі. Мусив уставати. Не мав чим дихнути. Виліз із бункера. Пішов до потоку. Я ще тоді не знав, що довкола засада. Уявіть собі, няню, я пройшов скрізь непоміченим, непочутим. І ось тільки спустився до води, як почалося страшне. Кого побили, кого зловили. Жодна душа не вилетіла із капкана. А я, як видите, цілий перед вами. І все через той сон із Дзьобаком…
«Господи, — подумав дід. — Дзьобак мені служить ще й по смерті. Яка велика сила і вдяка в нього! Летить із того світу і дітей моїх рятує. Але ліпше би ти був, Петрику, цього не робив. Так ліпше би було. Боже великий, прости і помилуй».
— Ось тому, няню, я й питаю про Дзьобака, — мовив далі стрийко Михайло. — Як же він міг прийти в мій сон, коли я його слабо пам’ятаю?
— Петро… Дзьобак Петро був дуже вірним цімборою, — сказав глухо дід. — Жаль, що так рано помер. Коби знати, що так життя повернеться, беріг би-м 'го, як сльозу…
Стрийко Михайло глянув мимоволі у дзеркало. Як і сподівався, птах був там — він тяжко летів, несучи на крилах мертве небо, яке весь час тиснуло його до землі…
— Михайле, вислухай мене!
Дід раптом схопився із-за столу, вийшов
