Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— Да, роботка в тебе, парень, не лахва! А міг би сидіть у чистому і кінчать спокійно десятий клас. А там і в інститутик... Так чого ти вперся? — спитав він тоном “братухи”.
— Клята вдача,— сказав я.
— А мені, знаєш, подобається, що ти такий гордий,— мовив він.— Правда, те, що ти молов антирадянщину...
— Не молов антирадянщини,— обірвав його я,— а тільки сказав, що немає кращих і гірших літератур, а є багатші і бідніші. Що багатий — ще не значить “добрий” чи “кращий”, а бідний — “гірший”, “поганий”.
— Говорити проти Росії і російської культури — це також антирадянщина, молодий чоловіче,— жорстко витис він.— І тебе по голівці за це не погладять, коли будеш так і далі тріпатись. Але все можна ще поправити. До речі, твої дружки сюди приходять — про що ви балакаєте?
— Анекдоти травимо і про дівчат.
— Це при дівчині? — зімружив він одне око.
— Ну, при дівчині ми травим пристойні анекдоти.
— Антирадянські?
— А хіба є антирадянські? — наївно спитав я.
— Ну, не корч із себе дурника, бо ти не дурник,— знову жорстко сказав.— А я думав, що ви тут притончик організували,— він вкотре вже озирнув підвал.— Непогане місце для притончика.
— Дуже брудне,— сказав я.
— Притончик — це і є брудне. Чого ж та дівчина сюди приходить?
— Бо то моя дівчина,— сказав я сердито.
— Може бути. Але в нас є дані, що твої приятелі, особливо той, Артур, теж не дуже тримають язика за зубами. Чи не говорив він, наприклад, що от у нас, мовляв, диктатура пролетаріату, а над ким?
— Ні, не говорив,— сказав я.— А над ким?
Він зирнув на мене, обдавши огидним крижаним поглядом.
— А ти й не знаєш?
— Не доводилося думати. То над ким?
— Ну, у нас не тільки пролетаріат, тобто робітничий клас. І інтелігенція, селяни, службовці, військові.
— Отже, я, як пролетаріат, здійснюю диктатуру над вами, тобто службовцем? — наївно, але з підковикою промовив я.
— Це тебе Артур так навчив говорити чи той кривий? До речі, в нас є дані, що той кривий теж по-антирадянському настроєний. Можеш це підтвердити?
— Славко? — подивився на нього вражено.— Та ви що? Та ніколи в світі!.. І не Артур почав говорити про диктатуру, а ви... Отож розкажіть мені, бо я тут не дотумкую, передам Артурові — от і всі проблеми! Я тільки спробував побудувати логічний умовивід. Може, десь і Артур спробував побудувати такий умовивід, не знаю, я принаймні такого не чув,— то це вже антирадянщина? До речі, він дуже любить читати книжки про Велику Вітчизняну війну і космонавтів. Просто без ума від цього й нам набридає!..
І знову зазвучав у моїй свідомості батьків голос: “Не говори з ними багато, бо вскочиш, запам’ятай,— це не люди!”
У мене в’їдалися холодні, як п’явки, очі: чи вловлює він, думав, що я з нього кепкую? Здається, з гумором у нього нормально, але чи не переграю я? Однак ту ідіотську фразу про війну і космонавтів я начебто промовив із належним пафосом, імітованим, на мій погляд, цілком натурально.
— А що це ти за книжки хотів у бібліотеці замовити? — недбало спитав він.
— Ви й це знаєте? — спитав я заскочено.— Звичайні книжки.
— Ну, одна з них незвичайна.
— Спенсер чи Брандес?
— Ні, та, інша.
— Записки ВУАН?
— Так. Це антирадянська книжка.
— Але змилуйтесь! — вигукнув я.— Вона вийшла в радянський час і в радянській Академії наук!
— Вийшла в той час, коли в Академії засіли вороги радянської влади. Тепер це заборонена книжка. Що тебе там цікавило?
— Хотілося подивитися, що воно таке, та й цікавила мене стаття про українського поета Івана Манжуру.