Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

— Він у двадцяті роки жив — як ти його назвав?

— Манжура,— відповів я.— А жив у дев’ятнадцятому столітті. Це поет-бурлака.

— А звідки ти взнав, що та стаття є в тій книжці?

— З бібліографії — це просто,— мовив я.

— А чому назвався не своїм іменем? Як ти назвався?

— Бобчинський Акакій Акакійович.

— Чому саме так?

— Ну, це два відомі гоголівські літературні герої, працівник бібліотеки мав би те знати.

— Хохмив?

— Зрозумів, що та почвара книжок мені все одно не замовить.

— До речі, ми можемо допомогти тобі замовити ті книжки.

— Вже інтерес пропав,— сказав я.

— Даремно! Коли ти чесна радянська людина, мав би з нами дружити, а не йоршитися.

— Як це дружити?

— Ну, в чомусь допоміг би нам, а щось ми тобі. Могли б допомогти, наприклад, вернутись у школу, а не сидіти в цій ямі. Потім в інститут тобі треба — ти ж недурний хлопець.

— А з мого боку? — спитав я.

— Про це можна буде поговорити окремо.

— Не варт,— сказав я і додав довірчо: — А знаєте, мені в цій ямі, як назвали, подобається. Отак ганяю тачку й думаю: грію квартири стільком людям.

— Хохмиш?

— Цього разу не хохмлю,— сказав я серйозно.— Справді так думаю. А з вами дружити, кому б я тепло давав?

— Радянському народу,— сказав він.— Подумай!

— Не варт,— сказав я.— Ліпше при своїй простоті залишуся в цій ямі.

— Ну, дивись! — сказав, недобре всміхаючись і зводячись, він.— А коли передумаєш, ось тобі мій телефон.— Він подав мені папірця.— І ще одне: про нашу розмову нікому ні слова, зрозумів? Ні батьку, ні матері, ні друзям. Це не прохання, а вимога.— Голос його став залізний, а мертві очі впали мені на обличчя.

Пішов, попрощавшись, а я знеможено впав на сидіння — був повністю вичерпаний і мав таке почуття, ніби цілий день борсався у смердючій клоаці. Сидів закостенілий, і мозок мій гарячково працював, перепускаючи через себе щойно перебуту розмову. Ні, я вів себе, здається, правильно: жодної інформації йому не дав і твердо відмовився бути сексотом, водночас засвідчивши свою лояльність. Очевидно, добре, що не відпирався, коли зайшло про мої відвідини бібліотеки, вони мене з доносу діккенсівського героя таки вичислили — це невелика проблема. Зрештою, я й раніше знав,— це сказав мені батько,— що бібліотеки в першу чергу під їхнім наглядом, вони вивчають, хто що читає і так виходять на вільнодумців; батько навіть казав, що за бібліотечними абонементами за Сталіна садили.

Усе в мені дрібно тремтіло, бо в час розмови я був неймовірно напружений, а зараз відходив. Одне лише тішило: про братство наше мова не заходила, очевидно, вони про це нічого не знали. Але відтепер ми всі — під недремним оком, і це також доконаний факт. І незвідь-чому мені захотілося раптом стати зовсім маленьким, отакою мишею, щоб шугнути в нірку, зачинитися там чи сховатися, затулити лапками вуха й сидіти тихенько, бо наді мною пролетів чорний, холодний і нещадний смерч. Цей смерч без жалю і вагань може закинути мене у прірву, і ніхто про те не довідається і не поспівчуває. Я вів себе, правда, трохи визивно, і це навряд чи сподобалося нечистій силі, що послала до мене свого темного янгола. З другого боку, саме так мені було легше боронитися. У руці в мене світліла смужка паперу, я зирнув на неї: написано Іван Іванович і ряд цифр. Устав, відчинив дверці печі й кинув папірця у гогітливий вогонь. Вогонь пожер його миттю, метнувши в глибину печі клаптик сажі. Я зачинив дверці і знову сів. Бракувало повітря, я дихав розтуленим ротом. Було мені тоскно й самотньо, а дітися нікуди. Нікуди дітися метеликові, нашпиленому на голку і який тільки й може, що махати крильми, сподіваючись злетіти. Але нашпилені метелики не злітають. Нашпилені метелики висихають у маленькі опудала, і крила їхні навіки стають здубілі.

Перше, що вчинив, розповів про ці відвідини Артуру, Славку та Ларисі — ми зібралися цього разу у Славка. Виявилося, що подібна розмова була вже і з Славком, розпитували його про мене й Артура і теж натякали, що ми вели антирадянські розмови, хоч конкретних звинувачень, окрім питання: над ким у нас диктатура пролетаріату, не було. Артур напружив пам’ять і згадав, що говорив він те у школі, здається, задавав подібне запитання учителеві історії.

— Отже, в нас гуманітарні вчителі — сексоти,— виснував він.

— А чи не нюшка це за братством? — спитав я.

— Довідаємося,— мовив Артур.— Тепер черга за мною і Ларисою. Думаю, вони засікли наші сходини в