Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Відверто кажучи, сьогодні мені не хотілося її проводжати; я б мав навіть похмуре задоволення покинути її на нічних вулицях, щоб самому якнайшвидше зачинитися у мушлі свого “я” чи як равлик утягтись у хатку й замуруватися, але цього вчинити не міг, отож ми йшли притемненими вулицями, бо вже погасли ліхтарі, й мовчали. Тільки біля самого свого дому вона спитала:
— Чи не здається тобі, що починаєш до мене приставати?
— Ні,— сказав я холодно.— Але одне мені треба, принаймні для нашої дружби.— Не вдавай, що ми з тобою пара.
— Інакше що? Закохаєшся? — вона засміялася.
Я мовчав. Тільки сопів голосно.
— А чого не питаєш, що то за хлопець, з яким танцювала?
— Мені нема до того діла,— сказав.
— Але ж стежив! — В Ларисиному голосі з’явився холод, навіть сарказм.— Стежив і ревнував.— Вона знову засміялася.— Нє, я люблю, коли мене ревнують!.. Сказати тобі, що то за один?
— Скажи, коли хочеш,— буркнув я, хоч мені жахливо хотілося довідатися, що то за один.— А не хочеш, не кажи...
— Один з моїх дурнів,— мовила.— Дивоглядний, стопроцентний, круглий, як м’ячик, бельбас. Один з моєї компашки.
— Дуже втішно, мадмуазель,— сказав я і поклонився, як середньовічний рицар.
— Коли іде повз вітрини,— продовжила Лариса, ніби не помітила мого єхидного жесту,— то зазирає в них, аби на себе помилуватися. А коли бачить дзеркало, завмирає біля нього й не може відійти.
— Наркіс,— сказав я, сакраментально, а може, ідіотично всміхаючись.
— Наркіс — це що? — спитала Лариса.
— Грецький юнак, закоханий сам у себе.
— Ну да, Накріс,— сказала вона і засміялася.— Я йому скажу, що він Накріс, а він подумає, що це щось непристойне й образиться, ха-ха! Треба якось запам’ятати. Накріс! Накріс! Класно!
— Не Накріс, а Наркіс,— поправив я.
— Забуду,— меланхолійно мовила Лариса.— Але він все одно не знає, правильно воно вимовлено чи ні. Наркіс! Наркіс! Це не від слова наркотик?
— Не знаю,— мовив я.— Скажи, ти зі своєю компашкою по-українському говориш?
— Ще чого! — сказала Лариса.— З довбаками треба говорити довбацькою мовою. Та й не мова це, а жаргон.
— Навіщо вони тобі, Ларисо? — спитав я, дивлячись у її загадкове й через це прекрасне обличчя.
— Мені це треба. Я до вас прийшла, бо тошно бути тільки серед дурнів, а до них іду, бо тошно бути тільки біля нудиків.
— Шукай собі і не розумних, і не дурних.
— Е, це ще тошніше! Від них здохнути можна! Ну, пока, Акакію Акакійовичу Добчинський!
Вона раптом нахилилася до мене, поцілувала в щоку й закрутила своїми знадностями, поспішаючи до парадного. Я дивився їй услід, і вона це знала. Дивився й думав, що забув спитати: а де і від кого вона навчилася правильно говорити українською? І чому це вона безвідмовно згодилася з Артуром, коли він пропонував членам братства скрізь і всюди сіяти українство. Цього я збагнути не міг.
13Наступного дня прокинувся пізно. Тіло — ніби побите, ніби я вчора чи перепив, чи пережив важкі хвилювання. Батьків удома не було — на роботі. Я виповз на кухню й прочитав записку: снідати оладки з повидлом, варене яйце, какао. Обідати: борщ і печеню, яка стояла на ослінці, загорнена в газети, ковдру й материного хвартуха. Зрештою, пора було вже не снідати, а обідати, але я вирішив поснідати. Притяг старого програвана