Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Шукаю Світлану. Вона десь тут, Марина її щойно бачила. А тоді й дівчата з волонтерського «офісу» підтвердили: тут вона, де ж їй бути – її мобілка на столі. Офісом дівчата називають кімнатку на прохідній госпіталю: двері весь час відхилені, ноутбук у куті, на стіні розклад чергувань, списки потреб, номери телефонів, дитячі малюнки: «Люблю Україну», «Повертайтеся живими!» – наївні, щемкі закарлюки, слова з помилками. На поличках – стоси одягу, коробки з медикаментами, штабель памперсів, розміри від S до XL. «Треба, – каже Тетяна, – поділитися з будинком престарілих, бо з тими памперсами вже перебір, не треба їх аж стільки». Тетяна тут сьогодні чергує, приймає від людей допомогу: коробки печива, мандарини, батарейки, мінеральну воду…
Хлопчина в куртці та шапці зазирає через голови.
– Футболку у вас можна попросити? – каже невпевнено.
Його вже виписують, він повертається у свій батальйон, і все в нього є, він сам купив, а от про змінну футболку забув.
Рудої куртки Світлани, її робочого спецодягу, немає на вішачку. Вона зазвичай у ній курсує між корпусами. Десь на території, Світлано, здибаємося.
У палаті, де йде концерт, її немає. Вадим співає під гітару, він у відділенні вже за свого. Професійний музикант, викладач музшколи, з чоловіком Марини, теж музикантом, в одному рок-гурті грають. Госпітальний репертуар у Вадима на будь-який смак – від класики до жартівливих пісень. Він зазвичай переходить з палати в палату, з гітарою та стосиком паперу під пахвою, зі словами пісень. За ним на милицях соває ноги мовчазний хлопчина, одні й ті самі пісні по кілька разів слухає.
Підсідаю на ліжко до двох слухачів, господар посувається, приймаючи гостей. Двоє поранених – «лежачі»: наймолодший, з вигляду школяр, двадцятиоднорічний Славік з гірського села, і Олександр, дядя Саша, він так себе називає усім, з ким знайомиться, хто молодший від нього.
Не потрапляючи в ноти, Олександр підспівує Вадиму, емоційно реагуючи на музику. Російські пісні теж лунають, Шевчук і Тальков; тексти давні, а наче сьогодні написані…
Я мечтаю вернуться с войны,
На которой родился и рос
На руинах нищей страны
Под дождями из слёз.
Но не предан земле тиран,
Объявивший войну стране,
И не видно конца и края этой войне…
Олександр ворушить губами, намагаючися вгадати забуті слова, підхоплює останні в кожному рядку, він колись знав цю пісню, після повернення з Афгану. У приспіві вже чується впевнено, голос його міцнішає:
Я пророчить не берусь,
Но точно знаю, что вернусь
Пусть даже через сто веков
В страну не дураков, а гениев.
И, поверженный в бою,
Я воскресну и спою
На первом дне рождения
Страны, вернувшейся с войны…
У дяді Саші всі емоції на обличчі. Він з Луганщини, з міста Щастя, з якого одні пішли в українські батальйони, другі – в ЛНРівці, а треті нікуди, ні туди й ні сюди; а ще інші гинуть під обстрілами у своїх будинках, на своїх вулицях.
Хлопці плескають у долоні; ті, у кого руки вільні, стараються найдужче. У кого рука закута в металеву фіксуючу конструкцію, б’ють здоровою по нозі, ляскають по тумбочці… Суцільний захват. Концерт у розпалі.
«Жовті стрічки-и, – Вадим змінює тональність, – символ розлуки і печалі…» Дядя Саша ледь помітно мовчки погойдується в такт музиці, цих слів він ще не знає.
Після кожної пісні – загальне пожвавлення й обмін репліками. Вадим заглядає у свої папери. Що далі?
Далі – просто мелодія з кінофільму «Ромео і Джульєтта». Вона з перших акордів робить нас беззахисними. Усі завмирають: волонтери, що зайшли мінералку роздати, підполковник Роман біля вікна, рядовий Славік з гірського села, де зараз туристи на лижах мали б кататися, але не катаються, і ми з ним вже встигли обговорити проблему цьогорічного безсніжжя, а отже, і відсутності заробітків у місцевих. І сивий сорокарічний кіборг Ян з Донецька, поранений неподалік від своєї вулиці, у старому терміналі Донецького аеропорту. Він не був вдома вже кілька місяців, відтоді, як поховав маму та перевіз сім’ю в Запорізьку область, та й дім його тепер не в Донецьку, а там, де його дружина і донька.
…Наче триває гра «замри-відімри». З останнім акордом – спільне втягування повітря і синхронний віддих: х-ха!
– Іспанський танець? – пропонує Вадим. Він задоволений ефектом. Ми зараз глина в його руках, роби з нами що хочеш.
– Так! – відразу погоджуються усі. – Так, так.
– Ех, – мрійливо озивається дядя Саша, – сюди б ще танцівницю з кастаньєтами.
– Я можу, – підхоплює тему волонтерка Олена.
– Досить і самої музики, – нарешті озивається Ян, він сьогодні мовчун.
– Мій син приїде, – каже Олександр музиканту після сальси. – До мене сюди приїде. Провідати. Прийдеш до нас пограти?
Вадим каже «так», і дядя Саша широко всміхається, показуючи відсутність кількох зубів. Разом із сином він воював у батальйоні «Айдар», обидва рядові, тепер Володя там без батька.
– Альоно! Де наш коньяк? – Олександр сьогодні дуже активний. – За це треба випити! Ну чого-чого?.. Бо на душі полегшало. Із чого пити? Де шоколадка?
Олена видобуває з тумбочки пляшку, відкорковує, наливає на денця пластикових стаканчиків, з сухим клацанням ламає плитку шоколаду.
– Не підганяй мене, – стримує Сашкове нетерпіння.
Беручка до роботи, вона все робить спритно. Майже щодня тут. Годує хлопців, миє посуд у палатній раковині, наводить лад на спільному столі під вікном. У неї тут маленьке господарство – усе продумано, усе по своїх місцях. А вдома вона тепер хіба ночує. У серпні її попросила про допомогу Марина, і відтоді Олена всі найважчі дні біля Сашка. Тут її волонтерський пост, вона сама собі його доручила. Тепер не відступиться.
Сіла поруч. Шепоче у вухо, незважаючи на гітарні перебори, не помічаючи незадоволення хлопців:
– Тут щойно медсестра заходила, ну та, що завжди з претензіями: закінчуйте з тим концертом! Може, каже, вам сюди ще проституток привести?.. Оце так заявочки!
Саша сміється, він зовсім розімлів від музики та коньяку.
– Що ти зробив! – увага Олени повертається
