Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Плач, жінко, плач. Це вперше за останні місяці ти плачеш не лише від повідомлень про загиблих на війні в твоїй країні. Плач. Коли душі боляче, вона так дає знати, що жива.

Пес злизує сльози з твоїх щік. Його язик шорсткий та гарячий.

А він? Що зараз робить чоловік, що на фото? Мабуть, п’є пиво перед телевізором. Саме перед телевізором, обурюючись від новин. На якому, цікаво, каналі, ха-ха! Додивиться – і піде вигулювати свого пса, такого як у неї, один в один. Тільки на іншому повідку. Але чому ті очі на цьому фото такі сумні? У двох чоловіків поруч очі як очі, а його такі невимовно сумні…

«Не вигадуй, – обсмикує себе. – Тобі що до того? Та й не сумні вони, а просто п’яні. Хоч часом це одне й те ж. І тобі, до речі, досить».

«Він дивиться на мене, – каже вона собі, – саме цієї хвилини – ось фото перед очима – він дивиться на мене. Але не знає про це».

Порожня пляшка – не залишати ж сліз на денці. Тому й думки плутаються. Ще кілька днів тому вона не знала, де він, хто з ним, що з ним, а тепер всмоктала всю інформацію до краплини – навіщо вона їй? – до імен доньок, до клички собаки. Що їй до цього усього? До цього нового чоловіка? Усі клітини його тіла вже помінялися не раз. Це давно вже не він. Той хлопець, якого вона ніколи не забуде, залишився в юності. Далеко-далеко, п’ятнадцять тисяч днів назад, у тому часі, коли в них все було спільним: учора, сьогодні й завтра; музика, слівця, жарти, друзі, вчителі… Усе було спільним, тоді навіть та двоколірна стрічка означала зовсім інше. І все давно змінилося. Вони зараз інші, вони навряд чи порозумілися б. Хіба б на три хвилини, почувши ту мелодію, що називали «наша пісня». Він залишається в тому часі, той хлопець, що мав бути її чоловіком. Він там. І все, що було між ними, там залишається. Воно нікуди не зникає. Жодні зміни не здатні витерти того, що мало забутися, як за сорок біблійних років в пустелі.

Який він зараз, не має значення, бо до нього, теперішнього, вона не має жодного стосунку. Він, нинішній, їй не чужий, не ворог, він їй ніхто.

Ось він спирається на вчительський стіл. Руки трохи завеликі. Бунтівне пасмо волосся спадає на око. Він не виправдав її очікувань, але він і не мусив відповідати чиїмось очікуванням. Хіба своїм власним. Тож нехай обминають його гіркі невиправні втрати, нехай він не хворіє, нехай буде щасливий у тому сенсі, як він розуміє щастя. Нехай просто буде. Живий.

Госпіталь. Розвантажувальні дні

1

– Хлопці ногу мою знайшли, – повідомляє Володя-ротний. Він дмухає собі на пальці, бо занадто спритно вхопив горнятко cвіжозапареного чаю – мало на підлогу не випустив.

– Попереджала ж: гарячий! Що ще за муть про ногу?

– Яку ногу? – далася спровокувати на запитання.

Жодного поруху у Володиному обличчі. Він береться за металеву ручку над головою, підтягується на лікарняному ліжку вище, підпихає собі подушку під спину. Кивок на ногу без ступні, сповиту бинтами: невже не зрозуміло?..

Хлопці з сусідніх ліжок ховають усмішки. Хтось тримає Марину на оці, хтось кидає короткі погляди – цікаво ж, як вона реагуватиме. Розважаються, наче шестикласники на уроці. Тільки в кожного як не рука в апараті зі спицями наскрізь, то нога на витяжці.

– Щойно хлопці дзвонили, – незворушно веде далі Володя-ротний. – Знайшли, кажуть, твою ступню! Ага, кажу, то що?.. Як там вона, без мене? Почорніла… Навіщо ж вона мені, чорна? – Володя розводить руками: ні до чого, мовляв. – Кажу їм: а як там ситуація з сєпарівськими ступнями? Бо мені й чужа підійде. Відрубайте в сєпара. Ноги ж не винні. За дурною головою і ногам нема спокою. Я на сєпарську ступню погоджуюся!

Оповідач фиркає, випускає нарешті на волю широку усмішку. Хлопці підхоплюють хвилю. Довго ж стримувалися. Га-га-га! – струшує сміхом палату хірургічного відділення. – Га-га-га!!!

Чорний гумор тут за таблетку править, за таблетку-антидепресант. Он як завзято регочуть. Особливо ті, хто без руки, без ноги. Смішно їм цієї хвилини – і слава Богу.

– А раптом не праву ногу пришлють? Раптом ще одну ліву? – вступає в гру Марина.

– То ходитиму «наліво», – відбиває подачу Володя, провокуючи новий вибух реготу. – Лівою! Лівою! Лівою!

Двері рвучко відчиняються. Медсестра. Ні, це вже занадто! Вона не потерпить безладу.

– Що за шум? За стіною, між іншим, люди відпочивають!.. І на тумбочках поприбирайте зайве! І на столі.

Медсестер та санітарок у госпіталі бракує, особливо тепер, коли поранених везуть та й везуть зі Сходу. Лікарі тут дива роблять, а от із доглядом проблеми, без волонтерів не обійтися. Ще й ліків катастрофічно бракує, та що там ліків – усього бракує, навіть питної води. В усьому потреба – в одязі, взутті, зубних пастах, щітках, станках та пінках до гоління, туалетному папері, серветках і пакетах для сміття.

Багатьох хлопців привозять роздягнених, без особистих речей. Одяг на них як не згорів, то подертий-закривавлений. Без підтримки волонтерів – ніяк. Тому й Марина тут, хоча в неї сім’я, діти, робота, кредит на житло, проблеми – усе, як у багатьох, а вона вечорами тут й вихідними тут. І Світлана в госпіталі, волонтер ще з Майдану, з «Медичної сотні». Коли у липні виявилося, що в госпіталі багато поранених і потрібні помічники, «Волонтерська сотня» узяла цей клопіт на себе. Студентка Настя навіть перевелася зі стаціонару на заочне, уже кілька місяців ходить у госпіталь як на роботу. Десятки дівчат з «Волонтерської сотні» забули про те, що таке вільний час, відклали до кращих часів неспішне кавування з подругами, походи в кінотеатр, вечір з книжкою… Навіть у свої персональні свята – дні народження, іменини – вони в госпіталі або працюють за потребами госпіталю: перуть речі, купують ліки, приймають допомогу, складають й оприлюднюють звіти. Гроші збирають на все – від медикаментів до спорядження на фронт, організовують додаткове харчування у реанімації, тримають зв’язок з іншими волонтерськими організаціями, передають на передову необхідне, навіть машини. Куплять, підремонтують – і на Схід. Організаторської роботи щодня новий віз.