Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Дивно. Вона наче призвичаїлася до його нової зовнішності. Він вже не видавався їй невпізнаваним, майже на кожній фотографії вона тепер бачила його. Це був він. Як вона могла сумніватися? Минулий час стиснувся, спресувався, вилущуючи найважливіше зі своїх спорохнявілих нетрів, піднімаючи найсуттєвіше на поверхню теперішнього. На неї дивився він, той, хто мав стати її чоловіком.

Це були його риси – його лінія волосся, його вилиці, губи. Очі найбільше змінилися, погляд став інший. А решта все було його.

З-під намулу минувщини, з нашарувань місяців та років вивільнювалися, випростовувалися безліч забутих деталей й дрібниць, вони нікуди не зникли, лише тимчасово поснули й тепер пробивалися назовні, як весняна трава на смітнику. Згадала все, аж морозом сипонуло від чіткості картинки. Його хлоп’ячі вії, тонкі й прямі. Його брови, світліші за кучеряве довге волосся. Її пальці зберігали пам’ять про його шкіру, навіть про тканину його спортивної куртки. Вона бачила зараз його юного, закоханого, він усміхався до неї, схиливши голову, спершися на учительский стіл у класі.

Його не можна було назвати гарним, він гарним ніколи не був. Дівчата тоді говорили про хлопців: симпотний. Її товаришка, побачивши його вперше, кинула зверхньо: «Я думала, він симпотний…» Але навіть тоді, у шістнадцять, коли так важить думка однолітків, їй було байдуже, що думають про нього інші. Навіть подружки. Перше почуття, непідвладне оточенню.

Сюрприз чекав на неї цього разу на його сторінці. Ще одна фотографія. Пес. Такої ж породи, такого ж кольору, як її собака. Одна й та сама морда, сплутати можна. Буває ж таке… І ніжний, зворушливий підпис під фото.

Як можна було не побачити цієї фотографії? Вона навіть порахувала, проминаючи усі. Чотирнадцять. Нічого не додалося. Такий самий пес, як у неї, із таким самим ошийником, тільки повідок інший, міцніший. Єдина відмінність – повідок.

Головне тепер що?

Головне тепер не попхатися на горище по старі листи. Не піддатися спокусі, заборонити собі заходити на територію цвинтаря слів. Зупинитися.

– Що з тобою? – роздратовано запитав чоловік. Чекав на неї в машині. Мотор докірливо бурмотів, коли вона вдруге змушена була повернутися додому. Спочатку айфон забула, а тоді виявила відсутність у сумочці ключів від кабінету. – Роздойма, – докинув чоловік, поглянувши на свій годинник.

Увечері на вулиці собака як сказився – видирав повідок з рук, заледве його втримувала. Почув подружку, годі було кавалєра додому затягти. Ледве віддихалася під дверима. Чоловік, відчинивши, рознервував не на жарт: казав тобі взяти «строгача», а ти й далі впираєшся, то помучся тепер!

Навіть на вигляд вона не сприймала того металевого жорсткого ошийника, визнавала лише шкіряний, жодного разу на вдягала псові того зі шпичками, лише знімала відразу, щойно пес повертався з чоловіком додому. Та й не було потреби боляче обсмикувати, сварити, а тим більше карати. Пес слухався її. До нинішнього вечора.

Не було нагоди увімкнути ноутбук, але вона й сама сказала собі суворо, наче строгача собі на шию почепила: «Не заходь туди! Ти зараз смішна, не заходь!» Роботи було багато, втомилася, лягла пізно, але думки не йшли з голови. Жодним зусиллям волі не могла витіснити з голови ті думки. Навіть кілька сторінок, прочитаних перед сном, – цікавезний роман! – не змогли відволікти. Невідомо, про що й читала.

А роздуми були дурепські. От, скажімо, міркувала вона: вирізати б його обличчя з загального фото, або звідти, де вони з дружиною удвох, і показати їй раніше, тиждень, скажімо, тому. Хто це, мовляв, такий? Відчула б вона бодай якесь хвилювання? Або руки. Його незабутні руки, вони на тих теперішніх фото… схожі на руки її чоловіка.

Наступного вечора знову була на його сторінці. Вона не шукала нових записів чи фотографій, ні. Він був тут востаннє більше року тому, годі було сподіватися на щось нове. Вона лише хотіла побачити його, була така потреба – знову побачити чоловіка, який колись був тим, іншим.

Поміж його друзів чимало кримчан. Біля назв їхніх міст стоїть назва іншої країни. Вони самі змінили назву? За власним бажанням? Чи це автоматично зробила система, не запитуючи користувачів? Та ні, мабуть, самі, добровільно прийняли новий порядок речей. Аж ось і сюрприз. Двоколірна чорно-оранжева стрічка. Поставив її собі на сторінку приблизно два роки тому, коли на Сході сталася біда.

Гарячі сльози побігли з очей. Який абсурд! Так гірко плакати перед екраном монітора через те, що людина, яку ти не бачила півжиття, позначила іншими кольорами свою маленьку інтернет-територію. Навіть схлипувати почала з відчаю. Про що б вони розмовляли, якби довелося говорити? Сперечалися б? Холодно мовчали? Обережно обминали небезпечні теми, немовби ходили по мінному полю взаємно неприйнятних переконань? Що він зараз, саме зараз, думає про все те, що відбувається в їхній країні? З ними усіма? Тепер, двома роками згодом? Він, житель східного міста, відносно неї, людини з заходу?

Гірко було. Весь день почувалася сама не своя. Зовні залишалася незворушною, ніхто нічого не помічав, усе було як завжди. Тільки пес, коли вона після роботи сіла вдома за ноутбук, став передніми лапами їй на коліна, зазирнув в очі, намагався лизнути в обличчя.

Відкоркувала вино, налила собі в келих, хотіла забутися, розім’якнути, виплакати гіркоту, що їй горло дере. Сльози сухо стояли в очах, пекли під повіками, а вийти назовні ніяк не могли. П’яні сльози, а може, і не п’яні. Із дзеркала на неї дивилася жінка, яку вона воліла б нікому не показувати. Він був би розчарований, якби побачив її зараз. Усі її роки були при ній. Вона вміла виглядати на десять років молодшою, але раніше, тоді, коли він не втручався в її життя, коли вона нічого не знала про нього. Вона й зараз змогла б. Гаразд, не зараз – післязавтра, але за умови, щоб він був десь далеко, разом зі своєю сторінкою, своїми фотографіями. Далеко, як його голос.

Вона зовсім не пам’ятала його голосу. І вже не згадає. Де пляшка? Ось тут. Про що я? Про повну відсутність інформації, про стертий файл. Про голос. Якої тональності? Якого тембру, швидкості, гучності? Як можна пам’ятати його вії і геть забути його голос? Може, про нього нагадає його почерк? Листи на горищі. То йди почитай! Ха-ха, уже побігла, розкидаючи капці. Наповнюй свій келих, дурепо. Стирай долонею сльози навідліт, як наче написане на шкільній дошці. Ховайся від чоловіка у ванній