Щира шахрайка - Емілі Локхарт
Вона вимилася, поголила ноги і подумала про Скотта. Він був дуже-дуже гарний. Її дивували його м’язи на спині й усі ті розрахунки готівкою. Як це він став тим хлопцем, хто відбілює чужі туалети й косить чужі подвір’я? Він мав вигляд і розмовляв як білий гетеросексуальний герой, котрого ви постійно бачите у фільмах. Імовірно, він міг би мати більшість речей, які хотів би в цьому світі, не докладаючи особливих зусиль. Йому нічого не заважає, але ось він. Прибирає.
Можливо, йому це подобається. А може, і ні.
Коли вона вимкнула воду, то почула, як Скотт і Імоджен розмовляють на веранді.
— Ти мусиш допомогти мені, — сказав він низьким голосом.
— Ні, насправді не мушу.
— Будь ласка.
— Я не можу дозволити втягнути себе в таке.
— Тобі й не треба, Імоджен. Я прошу в тебе допомоги, бо довіряю тобі.
Іммі зітхнула.
— Ти просиш моєї допомоги, бо маю банківський рахунок.
— Це не так. Між нами є зв’язок.
— Що-що?
— Усі ті рази в мене вдома, після полудня. Я нічого не просив. Ти приходила до мене, бо хотіла цього.
— Я не приходила до тебе вже тиждень, — відповіла Імоджен.
— Сумую за тобою.
— Я не сплачуватиму твій борг, — голос Іммі був твердий.
— Мені лише потрібна позика. Аби перебутися, доки ті хлопці не злізуть із мене.
— Це кепська ідея, — мовила Імоджен, — тобі слід іти до банку. Або зняти гроші з кредитної картки.
— У мене немає кредитної картки. Ті хлопці… вони не жартують. Вони залишили записку всередині моєї машини. Вони…
— Не треба було грати на гроші, — відрубала Іммі. — Я гадала, ти розумніший.
— Можеш наперед виплатити мені гроші, щоб я віддав цей борг? Тоді тобі не доведеться більше мене бачити. Я все поверну і зникну, обіцяю.
— Хвилину тому ти розпинався про величезний зв’язок між нами. Тепер обіцяєш зникнути?
— У мене нічого немає, — благально промовив Скотт. — У гаманці лише п’ять баксів.
— Де твоя родина?
— Батько давно пішов. Мама захворіла на рак, коли мені було сімнадцять, — відповів Скотт. — У мене немає нікого.
Якусь мить Іммі мовчала.
— Мені шкода. Я не знала про це.
— Будь ласка, Іммі. Красуне.
— Не починай. Нагорі Форрест.
— Якщо ти допоможеш мені, я піду мовчки.
— Це погроза?
— Я прошу допомоги в подруги, аби сплатити борг, ось і все. Десять тисяч доларів — ніщо для такої, як ти.
— Чому ти винен гроші? На що ти робиш ставки?
— Собачі бої.
— Ні, — Іммі, здалося, була шокована.
— У мене був хороший пес.
— Собачі бійки — це кривавий спорт. Це злочин.
— Був один пес із притулку, про якого я знав. І ще я знав хлопця, котрий іноді влаштовує бої. Він мав двійко пітбультер’єрів. Це не було типу спланованою бійкою.
— Бої вже були сплановані, якщо цей хлопець їх організовує. Є закони, що забороняють їх. Це жорстоко.
— Той собака полюбляв битися.
— Не говори так, — промовила Імоджен. — Просто не кажи. Якщо його хтось узяв із притулку і був із ним ласкавий, пес мав би…
— Ти не бачила того собаку, — дратівливо сказав Скотт. — У будь-якому разі був бій, і він програв, зрозуміло? Я зупинив бій, перш ніж псу стало зовсім кепсько. Так можна робити, якщо ти власник, тому що собака… Бійка була не такою, на яку я сподівався.
Джул тихо стояла, захищена стіною літнього душу. Вона не наважилася рухатись.
— Це означало, що я програв гроші усіх хлопців, котрі поставили на нього, — вів далі Скотт. — Вони говорили, що пес мусив битися до смерті. Я відповів, що за правилами власник може зупинити бій. Вони погодились, але завважили, що ніхто цього не робить, бо в такий спосіб ти наражаєш усіх людей, які ставлять на твого собаку, — він уже плакав. — І тепер вони хочуть повернути свої гроші. Хлопець, який організував бій, також воліє повернути свою частку. Він говорить, що люди скаржаться, що я розорив його бізнес, коли… Мені страшно, Імоджен. Не знаю, як усе виправити без твоєї допомоги.
— Дозволь-но я поясню тобі ситуацію, — повільно заговорила Імоджен. — Ти мій працівник, мій чистильник басейну, мій прибиральник. Ти тут працюєш і робиш це доволі непогано. Також ти був приємним хлопцем, з яким можна інколи зависати. Це в жодному разі не зобов’язує мене допомагати тобі, коли скоїв незаконні й аморальні вчинки щодо бідного беззахисного собаки.
Джул почала упрівати.
Те, як Імоджен вимовляла слова працівник, чистильник басейну, прибиральник. Це було так сухо. Дотепер Джул не бачила Іммі віч-на-віч із кимось, кого вона зневажала.
— Отже, ти мені не допоможеш? — запитав Скотт.
— Ми не настільки знайомі.
— Припини, ти щодня протягом кількох тижнів приходила до мене.
— Я ніколи не знала, що тобі подобається спостерігати, як собаки шматують одне одного, поки не помруть. Я ніколи не знала, що ти азартний гравець. Я ніколи не знала, що ти аж такий дурний і жорстокий, яким є, бо ти для мене не більше ніж хлопець, який прибирає мій будинок. Думаю, ти вже можеш іти, — сказала Імоджен Скотту. — Щоб мити підлогу, я можу знайти когось іншого.
* * *
Іммі брехала Форресту. І Джул. Вона навмисне вигадувала історії, коли після полудня йшла кудись. Вона брехала про те, чому вона поверталася додому з вологим волоссям, про те, чому вона зморена, про те, де вона робила покупки. Вона брехала про те, що грає в теніс із Брук.
Брук. Брук мусила знати про Скотта. Вони з Імоджен часто приходили додому разом з ракетками та пляшками води, розмовляючи про гру в теніс, коли вони, напевно, взагалі ніколи в нього не грали.
Скотт мовчки пішов. За хвилину Іммі постукала у дверцята душу: «Я бачу твої ноги, Джул».
Джул забракло повітря.
— Чому ти підслуховуєш розмови інших людей? — грубо спитала Іммі.
Джул щільно огорнулася рушником і відчинила дверцята душу.
— Я висихала. Ви вийшли надвір. Я не знала, що робити.
— Ти завжди ховаєшся поруч. Шпигуєш. Таке нікому не подобається.
— Я зрозуміла. Можна мені тепер вдягнутись?
Імоджен пішла.
Джул закортіло рушити за нею і дати ляпасу по брехливому, вродливому обличчю Іммі.
Вона хотіла відчути себе праведною і сильною, а не присоромленою та зрадженою.
Утім, їй випаде позбутися цього гніву інакше.
Вона зняла купальник і захисні окуляри з гачка. У басейні Джул вільним стилем пропливла милю.
Друга миля. Вона плавала доти, аж доки