Щира шахрайка - Емілі Локхарт
— Що?
— Ти незрозуміла. Ти постійно змінюєш деталі історій, які розповідаєш, і це має вигляд, типу ти ніколи їх навіть не знала. Мені не треба було запрошувати тебе залишитися з нами в будинку на Віньярді. Деякий час було добре, але тепер я якимось чином почуваюся так, наче мене використали і навіть збрехали. Мені слід звільнитися від тебе. Ось правда.
Памороки посилилися.
Іммі не могла мати на увазі того, про що говорила.
Джул упродовж багатьох тижнів робила геть усе, що хотіла Імоджен. Вона лишала Іммі, коли та воліла побути на самоті, ходила по крамницях, коли цього прагнула Іммі. Вона терпіла Брук, терпіла Форреста. Джул слухала історії, коли це було треба, і так само їх розповідала, коли від неї цього вимагали. Вона пристосувалася до оточення та вивчила всі кодекси поведінки у світі Іммі. Вона тримала язик на припоні. Вона прочитала сотні сторінок Діккенса.
— Я — це не мій одяг, — сказала Імоджен. — Я — це не мої гроші. Ти хочеш, аби я була такою людиною…
— Я не хочу, щоб ти була кимось, ким ти не є, — перервала Джул. — Не хочу.
— Ні, хочеш, — наполягала Імоджен. — Ти хочеш, аби я приділяла тобі увагу, коли я цього не бажаю. Ти хочеш, аби я була вродливою і легкою, коли іноді я почуваюся потворною і мені важко. Ти посадовила мене на трон, і волієш, аби я завжди готувала смачну їжу, читала чудову літературу і була золотою з усіма, але то не я, і це виснажує. Я не хочу виряджатись і втілювати уявлення, яке маєш про мене.
— Неправда.
— Це величезний тягар, Джул. Він мене виснажує. Ти тиснеш на мене, щоб я була для тебе кимось, а я не хочу цим ставати.
— Ти моя найближча подруга, — то була правда, і вона вилетіла з грудей Джул голосно і жалісно. Джул завжди ледве помічала людей з минулого. Вони не були належними; вони не справляли впливу на неї, і вона жодного разу не схибила. Джул наговорила сотні побрехеньок, щоб Іммі полюбила її. Вона заслужила цю любов в обмін на тих людей.
Іммі струснула головою.
— За кілька тижнів цього літа у мене вдома? Твоя найближча подруга? Це неможливо. Слід було попросити тебе поїхати після перших вихідних.
Джул стояла. Іммі сиділа на краю передньої частини човна.
— Що я такого вчинила, що ти ненавидиш мене? — запитала Джул. — Не розумію, що я накоїла.
— Ти нічого не накоїла! Я тебе не ненавиджу.
— Я хочу знати, що я зробила неправильно.
— Послухай. Я запросила тебе поїхати зі мною лише тому, щоб ти змовчала, — відповіла Імоджен. — Я запросила тебе сюди, щоб закрити тобі рота. Ось і все.
Вони мовчали. Це речення стояло між ними: «Я запросила тебе сюди, щоб закрити тобі рота».
Імоджен далі провадила:
— Я більше не в змозі витримувати цю подорож. Не можу терпіти те, що ти позичаєш мій одяг і отак дивишся на мене, типу мене завжди мало, погрожуєш мені й хочеш, аби я постійно дбала про тебе. Не можу.
Джул не думала, не могла думати.
Вона підняла весло з дна човна і вдарила навідліг.
Край весла влучив Іммі в голову. Спочатку гострим ребром.
Іммі впала. Судно сильно захиталося. Джул підійшла ближче, а Іммі перевернулася горілиць. Вона мала здивований вигляд, і Джул відчула радість перемоги: противник її недооцінив.
Вона знову опустила весло на янгольське обличчя. Тріснув ніс і вилиці. Одне око випнулось і потекло. Джул вдарила втретє — і звук був жахливий, голосний і, певним чином, вирішальний. Щелепа Імоджен, її права та врода, а також пиха і байдужість — усе це було знищено силою правиці Джул. Джул стала бісовою переможницею, і на мить це було прекрасно.
Іммі зісковзнула зі свого місця у воду. Під вагою її тіла човен нахилився. Джул заточилася, сильно забившись стегном о борт човна.
Іммі двічі судомно сіпнулася, розбризкуючи воду. Вона боролася. Її очі були залиті кров’ю, що просотувалася крізь бірюзову воду. Її біла сорочка плавала навколо неї.
Радість перемоги зникла, тож Джул стрибнула в море і вхопила Іммі за плече. Вона прагнула відповіді.
Іммі винна їй відповідь.
Вони ще не закінчили, чорт забирай. Іммі не зможе втекти. «Що ти мені скажеш?» — кричала Джул, розганяючи воду й підіймаючи Іммі нагору, наскільки це можливо. «Що ти мені скажеш тепер?» Кров з обличчя Іммі текла по її руках. «Я не твоя бісова хатня тваринка, і я також більше не твоя чортова подруга, чуєш?» — горлала Джул. «Ти дивишся на мене з грьобаною зневагою, але це я сильна, я тут у біса сильна. Бачиш, Іммі? Ти бачиш?»
Джул намагалася перевернути Іммі й тримати її обличчям в повітрі, щоб та мала змогу дихати і слухати, але рани були величезні.
Обличчя Імоджен було розквашене, з вуха, носа й розбитої щоки юшила кров. Її тіло різко смикнулось і затремтіло. Її шкіра була слизькою, дуже слизькою. Вона борсалася, розкинувши кінцівки, і вдарила Джул в обличчя тильним боком руки.
— Що в біса ти мені скажеш тепер? — знову крикнула Джул, благаючи. — Що ти хочеш мені сказати?
Тіло Імоджен Соколофф знову шарпнулось і завмерло.
Навколо них обох напливла кров.
* * *
Джул залізла назад у човен — і час зупинився.
Мабуть, минула година. Може, дві. Можливо, лише дві-три хвилини.
Жодна бійка не пройшла, як оця. Завжди був бойовик, героїзм, захист, змагання. Іноді помста. Ця була інакша. У морі плавало тіло. Кінчик маленького вуха з потрійним пірсингом. Ґудзики на манжеті сорочки, холодна блакить проти білого полотна.
Джул любила Іммі Соколофф так, як уміла любити когось. Дійсно любила.
Проте Іммі цього не хотіла.
Бідолашна Іммі. Вродлива, надзвичайна Іммі.
Джул відчула нудоту. Вона намагалася блювати, знову і знову, сидячи біля краю човна. Вона схопилася за нього, відчуваючи, що їй погано, плечі тремтіли. Вона викликала блювоту, але нічого не виходило. Це тривало хвилину-дві, перш ніж вона зрозуміла, що плаче.
Її щоки були слизькими
