Червоні хащі - Фоззі

Навіть попри неабиякий голод, я не міг піти туди, бо чути все це було занадто, як для ранку, що його наш будинок зустрічав, маючи на борту на одну людину менше, ніж увечері. Тому я розвернувся, навіть не зайшовши, і попрямував до третьої палати, де мешкала Крива. І як її, між іншим, звали насправді?

Але там її вже не було. Біля вікна сиділа мовчазна Іра, яка займала сусідню з Кривою койку і була відома тим, що збирала весь непотріб, од пляшок до шкуринок хліба, і потайки складала до своєї шухляди, звідки сусідкам доводилось усе те прибирати. Марно я намагався щось у неї випитати, аж тут до третьої зайшла Анатоліївна, вже з чорною пов’язкою на голові. Вона почала збирати постіль покійниці й розповіла, що ж сталося.

Консиліум у складі Новіченкової та лікаря «швидкої» вирішив, що причиною смерті став раптовий інсульт. Через те, що тримати померлу ніде, а везти до міста — довго і дорого, її поклали в комору. Похорон призначено вже на завтра. Тож сталося так, що на наш цвинтар я повернувся вже за два дні.

Важко описати те збудження, в якому перебували мешканці будинку під час приготувань до похорону: тут були і стримана радість від того, що вони самі ще живі, й очікування поминок, як те буває в селі, коли вже зранку навколо скорботної хати кружляють ті, хто хоче випити, і пропонують допомогу, щоби мати обґрунтування для пияцтва, — ніби проста сусідська допомога в такий час — неабияка звитяга.

Був і показний жаль із постійними розмовами різного ґатунку. Жінки раптом вирішили, що Крива була «дуже інтересна дама», а чоловіки згадували її захоплення політикою, враз забувши, як постійно глузували з цієї нещасної жінки та з її уявних друзів на чолі з чинним президентом. Можете не сумніватися: Йосип усе те очолював.

Його було чути скрізь: він то перевіряв, як там покійна в коморі, то пригадував, як майстерно та ловила в їдальні мух, то з’ясовував із Матвіївною деталі завтрашнього меню, — ніби то не він учора підкладав їй гнівного листа і звинувачував у систематичних крадіжках.

Увечері Старенький десь надибав пляшку й улаштував попередні поминки — на дворі, біля гойдалки. За компаньйонів він узяв собі Бродягу, Славентія та Петровича. Ну і Журба туди поперся, важко видихаючи від одночасної скорботи і важкого пересування на возику. Я не пішов, а після вечері взяв книжку О’Генрі та й заснув, не чекаючи на них, і спав собі до самого ранку в спокої, хоч і без снів із парканами.

А після нервового сніданку, до краю повного згорьованих зітхань і коротких поглядів у бік кухні, ми зібралися на подвір’ї. Грузінка на таксі привезла місцевого священика — отця Віталія, який учора, мабуть, теж когось чи то ховав, чи то хрестив. Принаймні від нього так тхнуло, що він складав характерну пару з нашою лікаркою.

Судячи з таблички, прибитої до палки, Криву звали Ганна Василівна Величко і було їй трохи більше за 84 роки. У березні, виходить, був її день народження, та я не пам’ятав, аби ми його святкували. Мабуть, вона й сама про те забула. Покійна лежала у простій, навіть не фарбованій, труні, яку Йосип зі своїми посіпаками поставив перед гойдалкою.

З будинку винесли купу стільців, аби ми могли сидіти біля труни, хоча це й не відповідало нашим православним канонам. Про це спільноту повідомив отець Віталій, але Зіна так на нього шикнула, що той відразу замовкнув і почав побожно молитись і швидко хреститись, аби захиститися від завідувачки.

Тож наше зібрання виглядало як католицький похорон із якогось кіно: всі сиділи, а священик казав промову під наглядом Грузінки, яка, вочевидь, намагалася контролювати всі його вислови та вчинки. Ну, нічого нового він і не сказав. Щось бубонів собі під ніс, читаючи з книжки. У них вважається так: що незрозуміліший текст, то краще, — а мені завжди здавалося, що має бути навпаки.

Тому я його й не слухав. Сидів в останніх рядах і думав про те, що вмирати навесні не так уже і страшно. Осінь — інша річ. Хто занадто любить осінь — той Пушкіна забагато читав. А весна — це нагорода. «Ще б одну хорошу весну чи навіть дві», — думав я собі, поглядаючи на чисте небо. Журба не міг лишити мене напризволяще і прикотився, ставши поруч. Виглядав він так собі: червоні очі, захекане дихання. Ну, так йому і треба за вчорашнє. Цей чоловік, здавалося, не мав власного погляду на речі й завжди йшов за тим, хто сміливіший за нього.

«Пощастило-то з погодою», — почав він, помітивши мій погляд, звернений догори. От скільки себе пам’ятаю, завжди на похороні розмовляють про погоду, ніби це дійсно має значення. Я хитнув головою, бажаючи, щоби Григорій змінив тему, але той не здавався, а почав пригадувати дощі на похованнях, які йому доводилося відвідувати раніше. У таких випадках ті самі люди, котрі вихваляють гарну погоду, зазвичай кажуть, що це природа плаче за померлим. І всі з ними погоджуються, ніби в цьому і є правда.

Відчепитися від Журби мені не вдалося, а пересісти було нікуди, тож так ми й сиділи: один говорив, другому доводилося слухати. Нарешті отець Віталій закінчив попередню промову, й усі почали голосно з’ясовувати, хто може дійти до цвинтаря і назад, а хто — ні. Воно, звичайно, не завадив би мікроавтобус, але то було би задорого.

Тому таксист, котрий лишався за воротами, підігнав свого «жигуля» до дверей, труну поставили машині на багажник — упоперек, прив’язавши її до дверцят авто з допомогою мотузки, на якій зазвичай сушили одяг. Більш жваві вишикувались у скорботну колону, кволі зібралися на ґанку і звідти гучно плакали, щоби хтось бува не вирішив, що вони любили Криву менше за тих, у кого вистачає сил іти.

Нарешті рушили. Йосип із Рибою пішли за машиною, притримуючи труну, щоби не впала, а я замикав