Червоні хащі - Фоззі
Журба мовчав. За нього заговорив я. Точніше, закричав:
— Та хто ти такий, дурню старий? Як ти міг?
Йосип усміхатися перестав, але й просити вибачення, вочевидь, не збирався:
— Слиш, Ковтýн…
Але я не дав йому договорити:
— Я не Ковтýн, а КÓвтун. А ти… Ти…
— Ну, Портос, нє гоні триндєть. Тєбе ж оно на пользу: ти худой, шо щепка, а сєгодня точиш весь дєнь. Тєбе вообще надо ету херь пропісать.
— Ну, посідєлі, потриндєлі, нічего страшного, — примирливо подав знизу свій голос Журба, і тут я вже не втримався:
— Знаєте що? Пішли ви! Щоб очі мої вас не бачили! Я вас знати не хочу!
Махнув рукою й пішов до будинку, лишивши їх у темряві, що насувалася. Я майже біг, аби тільки їх не бачити і не чути.
Я зачинив за собою вхідні двері й побачив завідувачку, котра спостерігала за тим, як Анатоліївна миє підлогу.
— О, Віцин, — сказала вона і хитро вперлась у мене пронизливим поглядом. — А де ж Моргунов із Нікуліним?
От же дура: ми ж навіть не схожі, просто нас теж троє. Було… Тепер нехай удвох і п’ють, і курять. Що хочуть — те хай собі й роблять.
— Ідуть.
— Собаку вилікували?
— Ага. Від усього.
— Йдіть вечеряти, там уже холодне.
— Я не хочу, — збрехав я, бо попоїсти було би не зайвим, але волів якнайшвидше заплющити очі й довго їх не розтуляти. Риби в палаті не було, я швидко почистив зуби, знову побачивши, що чохол від щітки забруднився, і заліз під ковдру, повернувшись до стіни. Я чув, як вони з’явилися, як потому пішли вечеряти і як повернулися. Та я не повертався, роблячи вигляд, що вже сплю.
Частина мене ненавиділа Йосипа за цей вчинок, а частині хотілося знов опинитися за тим кам’яним столом біля могили невідомого багатія, сидіти і блукати думками. І я вагався між цими почуттями, аж допоки заснув.
Глава сьома,в якій чоловіки танцюють, а жінки міняються місцями та світами
Усе змінилося вже наступного ранку. Крізь сон було чути якісь біганину і галас, але прокидатися не хотілося: я саме фарбував у зелений колір паркан, а Марія Іванівна прискіпливо за цим спостерігала. Вона стояла в мене за спиною і тривожно сопіла, щоби я не пропустив якогось клаптика. Такими снами не розкидаються, а надто з огляду на те, що бачив я їх дедалі рідше. Та десь далеко зчинився жіночий зойкіт, і мені довелося розплющити очі — попри бажання лишатись уві сні.
Сидячи на койці Карасьова, Йосип нюхав свої шкарпетки. Опісля вивернув їх навиворіт, надягнув на ноги й повідомив мені, що сталося, традиційно роблячи вигляд, що вчорашні події вже забулися. «Саринь — на кічу, Крівая — всьо», — сказав він і рішуче встав, ніби приймаючи цей злий виклик долі.
У нашому віці будь-яка смерть сприймається як натяк на неминуче: сьогодні — хтось, а завтра — ти. Сон мовби брудною водою змило. Я сів на ліжку і збирався було спитати в Йосипа, як це сталося, та хутко пригадав, як він повівся з нами вчора, і вирішив не грати за його правилами. Тим більше, що Журба вже все знав, — він сидів у візку вдягнутий і суворий, наче прокурор.
Як з’ясувалося, вже було двадцять по десятій. Нічого собі я проспав! Такого зі мною ніколи не було — мабуть, особистий рекорд. Григорій розповів, що під ранок Крива почала хрипіти, сусідки побігли до Зіни, та зателефонувала на «швидку» і викликала зі села Новіченкову, проте ніхто з них не встиг. «Хвилин десять похрипіла і затихла. Відмучилась», — урочисто додав Журба, мабуть, уже готуючись до промови на поминках.
«Царство небесне», — відповів я і почав одягатись, а Гриша тим часом продовжив репетицію, не забуваючи про особисті мотиви: «Десять хвилин — це по-божескі, десять хвилин можна потерпіти. Можна сказати — швидко прибрав». Я ж думав про своє: от чому всі помирають під ранок, коли ледь жевріє надія на те, що вдалось урвати у життя ще один день? Чому не ввечері? Навіщо нас примушують мучитись уночі, коли нічого не видно за вікном і коли цей відхід максимально докучає навколишнім?
Від цих думок можна було очманіти, тому я вирішив подумки триматися пофарбованого паркана, пригадувати хороше і за кілька хвилин пішов дізнатися, чим можу допомогти.
Журба рвався їхати зі мною, та я наказав йому лишатися, бо сумно було і без його зловісних промов.
З їдальні гучно волав Йосип, який на два голоси грав акторський етюд, у якому Крива розповідала йому про чергову зустріч із Ющенком. Ні, для цієї людини не було нічого святого. Що на весіллі, що на похороні такі, як Старенький, перебувають у центрі уваги, якогось біса беручи на себе право керувати настроєм спільноти.
«Я в нього меду попросила, і він обіцяв прислать», — прокричав під гучний регіт Йосип, але, побачивши у дверях мене, похапцем перелаштувався. Він обернувся до роздачі й ще гучніше прокричав: «Матвеєвна, ти ж помінальних пірожков нє забудь сдєлать. У нас тут єсть
