Червоні хащі - Фоззі
Незабаром з’явився Йосип, і з його задоволеного обличчя читалося, що в нього все вийшло. Я не міг витримувати свого тягаря і разом вивалив йому всі свої побоювання, та Старенький тільки хитро примружився, відсьорбнув чаю і почав відповідати, загинаючи пальці на своїй пожовтілій від нікотину та часу руці:
— Ну, во-первих, я єщо вчера начал Грузінке с докторшей нить, што Бродяга заболєл.
— Що сталося? — перелякався Журба, притиснувши долоні до грудей.
— От дурак, — додатково зрадів Йосип. І продовжив: — Говорю, худо собаке, надо єйо опять до ветєрінара тащить, — він повернувся до мене і пояснив: — В сєлухе єсть одін лєпіла, коров пріходуєт. Ми Бродягу туда пару раз воділі, када он херні обожрался. Так-от, ми понарошку поведьом Бродягу до ветєрінара в сєло, а ето — долго. А самі — на погост. Ето — раз. Я как раз позавчера с Матвеєвной пйок печеньє, — будєт нам тормозок. Сєйчас пойду, заберу да прєд’яву єй подкіну.
— Та хіба вони повірять? — не втримався я.
— Ха! — засміявся Йосип, наче помолодівши. — С лохами — как с дєтьмі: надо с простого начинать. А нє пролєзєт простоє — єщо што-нібудь удумаєм. Хто-нібудь да спалітся.
* * *Ми висунулись у напрямку села майже відразу, про всяк випадок обклавши Журбу у візку ковдрою і не забувши взяти Бродягу. А то би хороші з нас були собачі дбайливці. Гриша спробував натякнути, що йому зручніше було би почекати результату в будинку, та Старенький вирішив за нього: рушаймо всі! Йосип прихопив зі собою пасхальний кошик Матвіївни, куди поклав термос і цілий пакунок із печивом, яке вони з нею днями напекли.
От так подумати: він підозрює жінку (і, додам, небезпідставно) в тому, що вона в нас краде продукти, не додає і продає десь собі наліво, і при цьому товаришує з нею й навіть виготовляє солодощі з продуктів, які, вочевидь, було виділено на цілий будинок. Ну, де логіка? Тут або одне, або інше: або ти займаєш позицію порядної людини, або ні.
Я довго не протримався і спитав у Старенького, як це йому вдається: водночас уважати Матвіївну «воровайкою» і разом готувати з нею печиво? Як і слід було очікувати, для Йосипа таке поєднання виглядало природно.
— Тю, — зробив він вигляд, що не розуміє, про що я. — Ти шо, странний? Нікто нє ідьот на кухню, шоб людєй корміть. Всє ідут крисіть, єщо і лаве плотют за место. Ти, Портос, в натурє странний. Матвеєвна єщо по-божескі накладуєт, но нам-то другого надо: штоб поганку скрутіть і нє дать бистро дом закрить.
— Я би так не зміг. От підійшов сьогодні до неї на сніданку і не зміг очей на неї підняти.
— Ха! А должно ж бить наоборот! Ти лучше скажи, шо я молодєц, за то, шо подумал о друзьях. І вообще, гдє мнє било печ ніштякі? На кострє?
Знову вийшло так, що він переміг зі своєю дивною логікою. Та, якщо подумати, таке в житті трапляється на кожному кроці. От знаєш, що директорка школи взяла гроші за атестат, але все одно з нею вітаєшся і навіть поважаєш, хоча за зовсім інші речі. Так і тут.
Далі дорога почала спускатися до перехрестя зі шинком, а нам можна було вже спокійно повертати ліворуч, до кладовища, бо звідси нас уже би не вгледіли. Ледь помітною в траві стежкою ми зрізали шлях, уважно стежачи за тим, аби возик не перевернувся, й підійшли до цвинтаря. Він займав великий шмат поля і закінчувався широким яром.
— А де лежить ваш Сергійович? — запитав я, зупиняючись і переводячи подих.
Йосип наморщив носа і невпевнено подивився на кладовище:
— Та дє-то тут.
Настав час мені дивуватися:
— Хлопці, ви що, не знаєте, де ваш друг лежить?
Вагаючись, Григорій пояснив, що на похорон вони тоді не пішли, бо дощ ішов, але він точно має бути десь тут, скраю, де зазвичай ховають мешканців будинку.
— А звідки нам тоді знати, що всім, кому ми листа писали, відоме те місце.
— Ну, вони точно знають. Вони ж і ховали. Втрьох.
Я спробував уявити, як би це я не пішов на похорон сусіда, з котрим минула частина мого життя, і не зміг. Усе-таки дивні люди мені тут зустрілись, і за інших обставин ми би ніколи в житті не потоваришували. Ми з Йосипом пішли в різні боки, розглядаючи написи на хрестах, а Журба лишився на дорозі, яка вела вздовж цвинтаря, постійно перепитуючи звідти своїм могутнім голосом, чи вже надибали, чи ні.
Микола Сергійович Тараненко знайшовся з мого боку, десь метрів за сто, другою могилою від краю. Аж дев’ятнадцятого року народження, — ти диви, скільки прожив! Земля просіла, та, схоже, тут ніхто таким не переймався. Із землі стирчав простий дерев’яний хрест із табличкою. Навіть фото не було. Мною аж затіпало: невже й мені тут лежати? Ні, тільки до Марії, тільки у своє село!
Я погукав, і невдовзі Йосип із Журбою вже стояли поруч. Гриша сумно дивився на могилу, вочевидь, думаючи про те саме, що і я, а Старенький відразу побіг кудись убік і через кілька хвилин прокричав, аби ми йшли до нього, на голос.
Він курив на лавочці за кам’яним столиком у великій огорожці між двох високих ялинок. Трохи віддалік стояла велика плита пам’ятника з чорного мармуру. Йосип хитнув на нього головою і значущо промовив: «Абраменко… Почтальйон, наверноє. Ілі учитель младших
