Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
– Що, так і казали – смарката? – удавано поспівчував Іван, а в очах сміялися веселі іскорки.
– Угу! Та не смійся, я тоді плакала, – аж ніжкою тупнула.
– Бачиш, як дивно збуваються мрії! – примирливо продовжив, аби Галя не сердилася. – Дасть Бог, з тобою ще не на одному балі потанцюємо!
* * *
Дав Бог – і танцювали. Уже наприкінці серпня 1914 – «танцювали» під акорди війни – на леваді у Гаях, коли перша сотня січових стрільців, якою керував Іван, вправлялася у військових маневрах. Замість оркестру та пишного декору – сірий дим над обрієм та гуркіт гармат, від якого спочатку здригалися, а потім звикли… Після страшної історії з фотографією – Іван прийняв Галю під власну відповідальність у свою сотню.
Відбули вишкіл, ішли строєм по Львову до двірця, щоб рушати на фронт. У першій шерензі Олена, Гандзя Дмитерко[53] – поруч із жовнірами. Люди попри дорогу стояли зі сльозами в очах, хрестили, благословляли, а декотрі навпаки – гнівливо вигукували та плювали, запримітивши дівчат у стрілецькому війську. Та не тільки посполиті мешканці Львова обурювалися.
Прибули до двірця, вантажились у потяг. Комендант потяга, Михайло Галущинський,[54] як уздрів, що є дівчина у вагоні, страх як розлютився:
– Негайно висадити. Навіть мови не може бути! Які жінки на війні? Геть!
Олена скипіла. Але кому ж доводити, що вона не гірша за інших вояків, вона ж усе вміє, вона ж вправна, сильна, хіба не поклала стільки праці своєї для стрілецької справи, хіба… За неї вступився Іван. Саме йому вичитував Галущинський. Та сотник не змовчав і сперечався – до металу в голосі, до крику… доводив… Проте Галущинський наказу свого не скасував.
– Але я за неї відповідаю. І не можу лишити її тут саму. Москалі наступають! – різко відповів сотник. Комендант від обурення аж заскреготів зубами, а Іван узяв Олену за руку й зійшов з потяга разом з нею. Вірний, добрий, щирий друг…
Вони таки разом потрапили на війну, за кілька днів, добилися дозволу у Бойової Управи. І Олена знову і знову доводила: вона – вояк, вона – дисциплінований жовнір, який не боїться ні військового труду, ні битви. Нікому не звідувала свого внутрішнього переживання, не дозволяла жодних більших емоцій та чуттів на війні. Бо найперше – обов’язок, виконання присяги, служіння, заради якого змінила усе своє життя.
Іван – уже не сотник, а четар – був стриманим і строгим з усіма. І до Олени ставився як до рівні, був таким прикладом, що й інші вояки, здебільшого гуцули, перейнялися повагою до дівчини, котра терпіла з ними разом усі біди і труди війни. Згадати тільки один перехід – п’ятдесят шість кілометрів горами… Жовніри вже падали, уже не могли сунутися, не те що йти. Стерті, змучені ноги боліли і пекли, і сил не було, і тягар ноші зростав щокроку, і кожна купа набитого каміння коло дороги кликала притулити до неї свої плечі. А вони йшли. І Оленка йшла. Йшла. Десь усередині бралося дихання, щоб не стогнати, не шкодувати себе. Тяжко, геть тяжко, ну вже от геть ніяк – але один погляд на товаришів своїх, на скромних та мовчазних побратимів, здебільшого гуцулів, звиклих до гірських стежок, терплячих працьовитих селян, що співчутливо часом позирали на неї – і діставала відрух сили і жвавості. Бо вона ж прийшла воювати не задля того, аби її жаліли. Мусила щокроку доводити – має право бути нарівні з чоловіками. Заради своєї мрії. І ці строгі, скупі на слово, посірілі, злі, замучені чоловіки – надихалися упертим дівчам, навіть усмішка, як плямка сонця, часом лоскотала жорсткі вуса і колючу щетину. І додавалося якогось дивного тепла в їхні м’язи, цівочка невідомо звідки взятої сили розпростувала плечі, давала пружності ногам. Ішли далі, поєднані новим теплом, чуттям, навіть утома торішнім листям падала під ноги. Напористі, вперті, поєднані одним тягарем й одною дорогою – ішли.
Був тільки один прикрий випадок, коли Іван не стримався. Хоча ні – він таки стримався. Прийшов до хати, де на нічліг мала стати Олена. Йшов порадитись, кого відряджати з новонавчених стрільців у патруль. Дівчина змучена, щойно зі стежі,[55] сиділа на лаві коло дверей, пила воду з кухля. Пила пожадливо, великими ковтками. Вода вихлюпнулася, і кілька зрадливих краплин потекло по шиї, у пазуху тонкої домашньої блузки, яку Олена носила попід грубим суконним мундиром. Четар, як зачарований, слідкував за дорогою цих прозорих мандрівниць. Олена повільно відставила кухоль. Глянула на Івана – як обпекла. Аж він відсахнувся, відступився від неї.
– Навіть не думай… – Встала, мовила тихо, глухо, мов камінь важкий перевернула під водою. Опустив очі. Схилив голову. А потім простягнув руку і вхопив дівчину за плече. Зирнув ясно, аж пронизав, як раптовий грім:
– Я – живий! Я – чоловік! І ти ж знаєш…
– І я жива! – перебила його різко, наче відрубала крило тому слову… – Але ж я жін-ка-на-вій-ні, – проказувала поволі, майже по складах. – Я – вояк. І ти це найліпше розумієш. Зламати довіру, повагу – дуже легко. А ти… Йди, Іване, йди!
Видихнув, наче цілу бурю в собі тримав, наче смерч вирвався із тим подихом. Повернувся різко і без слова пішов. Ще кілька днів по тому Іван ходив хмарний та суворий, геть замовк, замурував уста. Але нові походи, окопи, бої… Вдавав, що забув ту прикрість, а може, таки збагнув та й облишив свої намагання?
Олена ще більше трудилася, вчила новобранців військових премудростей. Такої строгості від своєї вчительки не очікували, але стріляти таки навчила, і скрадатися, рухатися перебіжками… Усмішку вперше побачили, як отримала картку від брата. А потім – Ромко Дашкевич прислав вісточку. А вона аж наспівувала…
За бій під Комарниками одержувала медаль за хоробрість – перед усім строєм, від австрійського генерала Фляйшмана. Іван радів, наче то його нагородили. А Олену тішило ще й те, що стрільці-побратими раділи за неї, визнали її заслугу. В додаток – їй надали коротку відпустку. І вона поїхала шукати батьків.
* * *
Після несподівано тріумфальної поїздки до Відня в січні 1915 року поверталася на фронт через Сваляву – мала наздогнати свою сотню після відпочинку. З потяга у темний засніжений вечір зійшла тільки вона. Ступала така
