Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

Реальна загроза Талергофу[35] нависла над дівчиною та її супутником. За москвофільство відсилали в цей страшний концтабір, у якому полонені, кинуті просто на землю, під зливами і снігом вмирали від застуд і тифу, і яких знищували через повішання…

Визволяв Олену з Осипом доктор Старосольський, її вуйко і один із керівників «Січових стрільців». Потверджено, що Олена дійсно є січовим стрільцем і не є шпигункою. Навіть сам комісар поліції Смулка пригадав собі активну дівчину з виступів на багатьох студентських зібраннях, вірив, що відходить до стрілецької сотні на військові дії. Її оправдано та звільнено, але рекомендовано чимскоріше покинути Львів з огляду на настрої натовпу. З постерунку[36] мусили випускати звільнених арештантів чорним ходом, бо розлючена товпа стояла під головними дверима і хтіла крові і пімсти.

* * *

Відень тремтів від збудження, Відень хвилювався, дивувався і навіть обурювався. Січень 1915 року став місяцем потрясіння для цього славетного міста, бо до Відня прибула не хто-небудь, а дівчина-жовнір! Саме так – дівчина! Вона є вояком в австрійській армії і навіть отримала звання кадета за свої вояцькі здібності та хоробрість! Газети рясніли світлинами з її тендітною постаттю, люди розхапували пресу з цією сенсацією, немов гарячі пиріжки. А з-помежи рівненьких рядочків акуратних німецьких слів на віденців дивилася з газетної світлини ясним взором премила дівчина.

– Яка ж вона гарненька! – не могли надивуватися.

– І вона воює? – не могли повірити.

А дівчина в однострої з грубого сіро-блакитного сукна, з жовто-блакитною стрічкою на шапці-мазепинці йшла вулицями засніженого міста на зустріч із «Українським жіночим комітетом помочі для ранених». Коли прочинила двері великої салі і ще не встигла стріпати сніг із шапки – до неї кинулися, як до королеви, з пошаною, трепетом і захопленими вітаннями. Їй аж незручно стало, опустила очі, а потім ясно, прямо поглянула на всіх присутніх. Тішилася цьому прийому, дякувала жінкам за велику жертовність і плекання хворих. Відповідала тихим, рівним голосом на непрості питання:

– …ви з любові до України несете поміч раненим українським жовнірам. Я з любові до України взяла кріс та пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все.

– …я так чула своє призвання, я йшла, бо мала боронити свою Вітчизну. Чула в собі силу і вміння йти воювати. Ні, я не знала, як буде важко…У полі одно тямиш: перед тобою ворог, у твоїй силі його здержати. А то і гнати, здавити. Знищити та освободити від нього раз на все рідну землю. І женеш уперед, на ніщо не зважаєш…

– …так, дуже складно. Дуже. Війна – не для жінок.

– …так, зараз маю невелику відпустку. Шукаю батьків у Відні, бо з початку війни переїхали, і слід їх утрачено. Щирою, майже дитячою усмішкою сяяла до усього товариства, що із захватом ловило кожне слово, мовлене молоденьким кадетом. «Яка краса, вона якась уся промінна!» – голосно прошепотів хтось. А Олена – бо це була саме вона – ховала за теплим усміхом, як за віком величезної бабиної скрині, цілу картину своїх чуттів. І не хотіла відкривати людям уповні те, що пережите, бо то був холод, вільгість, бруд, утома, біль. А ще – страшний чорний відчай, який не раз на неї падав, як лава камінна зі скелі – бо закривала очі убитих своїх побратимів. А ще – пекучі сльози, через які не бачила дороги, бо витягала з розстрільної[37] поранених молодих жовнірів, котрі стікали кров’ю. А ще – прикрість від наказів, неузгоджених, іноді просто безглуздих, які часом доводилося чути від австрійських офіцерів, але які мусила виконувати, мала сповнити обов’язок, бо давала присягу. Так, присягала зі стрільцями на вірність Україні, але ж стрілецький Легіон – то частина австрійського війська. Хочеш служити у війську – присягаєш на вірність цісарю. Тільки так.

Пригадувала, як у жовтні 1914-го йшли Закарпаттям. Де ворог, де свої – часто ніхто з австрійських офіцерів не знав, доводилося розпитувати у місцевих селян. Оберст Бергер послав їхню сотню шукати на горі Ключ капітана Яна та стати під його команду. Видавалося, що пан оберст просто позбиткувався з українських вояків. Цілий день вони збивали ноги по гострому камінню, по корчах і ялинниках, дерлися на кручі, котилися крутими схилами ручаїв додолу. А капітана, який, як потім дізналися, насправді кілька днів як відбув на інше місце, звісно, не знайшли. Але натрапили на страшне побоїще минулого дня, де лежали неприбрані трупи з розчерепленими головами, а помежи них – розкидані по полю молитовники, світлини й листи… Посланцем повідомили Бергеру результат свого висліду. Наступного ранку отримали наказ змінити сотню Дідушка над Опором. Прибулі ввечері кухарі повідомили, що всі частини перемістилися до Крушельниці, а про них ніхто не згадав – ні змінити, ні дати наказ про відхід… А які несамовито важкі були перші патрулі! Дорога роз’юшена, розчинена дощами, як тісто на медівник. Розкисла глина зі смаком прицмокує на кожному кроці, не випускає підошву зі своїх в’язких поцілунків. А січовий стрілець Олена Степанів разом з іншими вояками місить це осіннє багно, щосили видирає з нього ноги, ковзає, падає, встає, та знову крок за кроком – уперед. З плеча щоразу намагається сповзти важкий кріс – прив’язаний конопляною мотузкою, геть не пристосований до польових умов однозарядний «Верндль».[38] Але все байки. А от безнастанний дощ, який падає і падає за комір – то біда. Від зимного вітру мокра одіж зачинає обмерзати, грубе сукно коле і натирає шкіру, ноги, як дві зимні рибини, хлюпаються у промоклих черевиках, але треба йти. Мають наказ нести патрульну службу на горі. І крізь листопадову студінь – пнуться на самий верх, поміж лютого шарпання сніговиці, по слизькому камінню, багнюці, засніженому листю – йдуть у патруль – мокрі, голодні…

Після зустрічі у «комітеті» кинулися до Олени жінки обіймати, цілувати, а молодесенька героїня дякувала і ніяковіла від такого шквалу людського тепла й уваги. Низькорослий, опасистий чоловік, на якому тріщали ґудзики маринарки, стояв біля печі, кривився, а на ту вітальну веремію скорчив зневажливу міну та їдко вшпилив: «Зате у полі, певно, усі хлопці цілують!» Хтось зопалу реготнув.

Олена замовкла. Аж зсутулилася. Тоді випросталася. І з висоти свого невеликого зросту шурнула на хлопаку зимною водою: «Не про те думаєте, пане! Не про те… У полі кулі цілують». Блакитною блискавкою оперезала