Українська література » Сучасна проза » Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

Читаємо онлайн Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
світової війни патенту № 2292387. На той час техніка зробила великий крок уперед, і замість механічного управління за допомогою перфострічки використали напівпровідники. Уперше нову радіоапаратуру американські військові застосували під час Карибської кризи в 1962 році. Потім технологію широкосмугового сигналу використали в проекті системи супутникового зв’язку Збройних сил США MILSTAR.

Звісно, цивільні про це не знали. Не знала й винахідниця – Геді Ламар. Лише коли «Секретну систему зв’язку» розсекретили, на її основі з’явилося сполучення з розширеним спектром – мобільні телефони, WiFi, GPS.

Джордж Антейл, який помер у 1959, про це не дізнався. Фрідріх Мандль пішов з життя 1977 року.

Саме тоді в житті Геді Ламар почався новий період – наукового менеджменту. У вісімдесятих роках її постійно запрошували в наглядові ради компаній знаменитої Кремнієвої долини. Тих, що працювали над реалізацією її винаходу. Її та Антейла.

А той, хто шкодив Геді, чи то заспокоївся, чи вирішив, що уже достатньо помстився, чи просто зник…

* * *

Колишня дівчинка Тіна, Августина Романівна Стасюк, прожила довге життя. Вижила у війну, закінчила вуз. Мріяла про журналістику, але брат жив за кордоном, тож у радянські часи змогла стати лише вчителькою. Вона написала книжку про видатних жінок України, проте видали її вже після перебудови. Тоді ж вона зацікавилась і біографією Геді Ламар, яку колись випадково зустріла у довоєнному Відні. Хотіла написати й про неї.

Почала збирати матеріал – і здивувалась. Факти про майже забуту кінозірку суперечили один одному, її поведінка часто здавалася парадоксальною.

Міркувала й про Фрідріха Мандля, який багато років тому в казковому Відні здавався їй Синьою Бородою. Адже він, напевно, знав про діяльність та успіхи колишньої дружини. Як ставився до цього?

І чому вона заповідала розвіяти свій прах саме у Віденському лісі? Полювала там із Мандлем? Мала з ним якийсь містичний зв’язок?

Занурившись у життєпис Геді Ламар, Августина Романівна замислилась: яка думка повинна червоною ниткою зшити всю розповідь про цю непересічну особу?

Про те, що жінку, а надто красиву, зазвичай не вважають розумною? Про фатальні наслідки життєвих помилок? Про уміння ризикувати всім, що маєш? Про те, чи варто непрофесіоналам лізти в науку чи інші незвичні галузі людського життя? Про нереалізованість талановитої людини, яка за інших обставин могла б дати світові набагато більше? Про мстивість заздрісних людей? Про несправедливість світу? Чи про те, що правди про Геді Ламар не знає ніхто? А чи знаємо ми правду хоч про когось?

На початку двохтисячних Августина Романівна вперше приїхала до Сполучених Штатів, де доживав віку її брат Микола.

Вони вирушили до Флориди, у середній частині якої, в невеликому містечку провела останні роки Геді Ламар. У теплому кліматі, серед лісів, боліт та маленьких озер. Одноповерхові будиночки із зеленими палісадниками – найчастіше без будь-яких парканів, іноді – за низеньким білим штахетником, простим, дерев’яним. Августині Романівні здавалось, що гаряче повітря просякнуте заманливим запахом близького моря.

Дорогою Тіна не надокучала Миколі розмовами, у його віці важко перебувати за кермом так довго. Біля дому, де жила Геді, зустріли її сусіда – жвавого балакучого дідка в легкому світлому костюмі.

– Так, вона жила тут, – охоче ділився він спогадами. – Ні з ким дуже не спілкувалася, виходила не часто. Відпочивала у кріслі, читала, купалася в басейні. Ми спочатку й не знали, хто вона. Потім – наче бомба розірвалася! Та це ж Геді Ламар! Велика зірка! Я нею колись дуже захоплювався. У сорок четвертому я в Європі воював, було мені дев’ятнадцять років. І всюди її фотографію з собою носив. Я бачив її тільки в кіно, а ніби закохався. Стільки років пройшло! Коли вона оселилась тут, я її не одразу впізнав. Жила поруч, звичайна літня леді, наче, як усі, а все ж якась не така, незвичайна. Вона була видатною жінкою.

Коли містечко Альтамонте Спрінгс залишилося позаду, Микола сказав:

– Ну от і кінець. Долі не минути. Її винахід належав майбутньому, а вона одного року не дожила до початку двадцять першого століття.

– Але слід завжди залишається, – не погодилася Тіна. – У Європі саме її день народження – 9 листопада – зробили Днем винахідника. А для мене дуже багато важить, що ідея, яка на наших очах кардинально змінює все життя, належить саме жінці. Красивій жінці.

– Яка різниця – жінка, чоловік?

– Мабуть, для чоловіків і немає різниці, а для мене – є. Я завжди відчувала несправедливість і дискримінацію. І як жінка – теж.

– Тут, в Америці, все інакше.

– Хіба? Я от думаю: а якби патент на секретні комунікації до військового міністерства принесли не актриса й композитор, а професор чи підприємець? До них би поставились інакше? Уважніше? Пробували б застосувати наполегливіше? Скільки життів тоді врятували б?

– Просто розвиток техніки ще не був готовий до реалізації цієї ідеї. Кожен овоч має свій час.

– Але у ставленні до жінок час майже не змінюється. Може, саме зараз якийсь чоловік каже дружині: якого милого ти цим займаєшся, коли в хаті роботи вистачає? І вона відкладає те, для чого її покликав Господь, та іде – готує, прибирає, сапає. Бо – жінка, повинна триматися хати й чоловіка. Заяложена тема! Але історія повторюється знову і знову: в Голлівуді, Відні чи у Львові. Гендерні проблеми, мій друже!

– У когось – можливо. Але не у Геді Ламар. У зірок – інші проблеми.

У відповідь Тіна лише зітхнула. Микола керував машиною, і вона більше не хотіла відвертати його уваги. Дорога довга, швидкість велика.

Обабіч них пролітали симпатичні краєвиди чужої країни. Августина Романівна мовчала. Вона думала не лише про Геді, а й про чоловіка, який тоді, у дитинстві, здався їй Синьою Бородою. Про здатність деяких жінок знайти в собі сміливість відчинити заборонені двері. Про фатальну мстивість казкового персонажа.

Про те, що у казці пляму з секретного ключа жодним чином не можна було стерти.

І про таємного переслідувача згаслої зірки.

Любов Долик

Галузка розквітлого бозу

Заклопотаний трамвай дзеленчав, лякаючи загавистих прохожих, що стали до розмови просто на трамвайній колії. Водій трамваю нервував. Ті людиська самі під колеса кидаються. А ще пани, такі пишні та модні, поставали собі так безпечно, сперечаються, щось про війну вигукують – а світ довкола їх не обходить? Навіть на дзвінок трамваю не одразу зреагували. Добре, що встиг загальмувати. А тут ще той віз із двома бочками вина! Коні злякалися, певно, вперше до

Відгуки про книгу Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: