Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

правильності. Завдяки тобі я навчилась любити відчуття м’яких тканин. Завдяки тобі я в дитинстві думала, що життя завжди буде легким, невимушеним, теплим та ніжним. А батько… Він завжди намагався піднести мене над буденністю. Хотів зазирнути вперед… А що попереду?

Пані Кіслер мовчки дивилася на святкові вікна. І наче згадала:

– Твій батько щось передчував. За кілька днів до… до того… Він сказав мені, що, мабуть, вже не побачить Львова, міста своєї юності. Тоді я здивувалась. А тепер розумію: він передчував.

Дочка схвильовано встала.

– Він і мені щось подібне казав. Що мені треба відвідати Львів. Наче повернутися до коріння… До здійснення мрій.

Вона зітхнула й простягнула матері долоні:

– Давай я тебе проведу.

Тримаючись за руки, вони повільно пішли до дверей. У вітальні Геді сама подала пані Кіслер капелюшок і довге боа з чорно-бурої лисиці, почала казати дуже тихо:

– На всіх нас, можливо, чекають зміни… Тато це відчував. Пам’ятаєш його останню записку на цигарковій коробці?

– «Геді, потурбуйся про матір, будь ласка».

– Я лише тепер починаю розуміти її зміст. Після того, як Гітлер захопив Саар та Рейнську провінцію. У передсмертній агонії батько думав, що для всіх надходять важкі часи.

Вони вийшли на ґанок. Біля нього на пані Кіслер уже чекала машина з водієм.

Геді промовила ледь чутно:

– Десь я читала, що жінка не повинна терпіти те, що їй не подобається. Якщо чоловік її не розуміє, не змінює ставлення до неї, до її прагнень, її покликання, вона повинна з ним розлучитися.

– Геді, роби те, що задумала, – пошепки відповіла мати, – але нікому не кажи про свої плани. Навіть мені. Буде краще, якщо я зможу чесно казати, що не знаю, де ти.

– Якщо ти про це, то воно неможливе. Ти сама знаєш, – сказала дочка, але всміхнулась обнадійливо.

– Знаю, – відповіла пані Кіслер досить голосно. – До завтра, моя мила.

Мати сіла в авто. Заторохкотів мотор. Геді усміхнулась і помахала їй рукою.

На ґанок вийшов Фріц Мандль, узяв Геді за лікоть:

– Зараз я поїду в лабораторію. Хочеш зі мною?

– Хочу. Піду переодягнуся.

– Навіщо? Червоне тобі до лиця.

– То візьму хоча б хутро.

– Я про нього подбав, – він обернувся й кивнув крізь скляні двері покоївці, яка тут же винесла велику коробку. Відкинув кришку й дістав великого сріблястого песця, елегантним рухом покрив її плечі.

Геді усміхнулась:

– Дякую. Піду візьму сумочку й рукавички. Він притримав її за лікоть:

– Ти справді хочеш поїхати зі мною?

– Справді хочу. Там же буде цікаво.

– Іронізуєш?

– Ні. Фріце, ти не віриш, що я розумію ваші військові розмови?

Він засміявся:

– Вірю. Розумієш.

У великому кабінеті начальника лабораторії серйозні чоловіки обговорювали важливу проблему.

Мандль повідомив, що розвідка дізналася: японці працюють над створенням керованої торпеди.

– Керуватиме нею смертник. Він сидітиме у малесенькому відсіку й наводитиме її по перископу.

– Виходить щось на кшталт крихітного підводного човна.

– Італійці мали тихохідні торпеди з годинниковим механізмом ще під час світової. І навіть випробували їх у бою.

– Вони нікуди не годяться! Їх дуже легко виявити.

– Ви думаєте, вони не вдосконалюють їх саме зараз?

У кабінеті були самі чоловіки. Й оповита ароматом парфумів пані Мандль.

На хвилинку зайшла секретарка, принесла чай та бутерброди і зникла за дверима.

Геді стояла біля вікна з чашечкою чаю в руках і дивилась на заводські корпуси. Розкішне хутро недбало покривало одне плече. Звабливо палала червона сукня. Чоловіки гарячкували, сперечались, висували ідеї, шляхи рішення – і вщент розбивали їх ґрунтовними аргументами.

– Отже, – підвів риску Фрідріх Мандль, – нам потрібна торпеда, яка керується дистанційно. Але ворог може заглушити сигнал. Або навіть перенаправити його. І хто вирішить цю проблему – той переможець.

Уже в машині він поцілував дружину:

– Дякую, моя мила. Ти просто чарівниця!

– О Боже! Що ж я такого зробила?

– Тобі нічого й не треба робити. Бо ти – моє диво. У твоїй присутності вони стають розумнішими, сміливішими, працюють краще. Ти помітила, які погляди кидав на тебе Пабст?

– І ти не ревнуєш?

– До нього – ні. Йому до тебе – як до Місяця, не дістане.

– То виходить, що сьогодні я працювала на тебе. Вимагаю платні!

– Якої?

– Поїхали завтра до Відня. Послухаємо оперу.

– Отакої! А хто писатиме запрошення на недільну вечірку?

– Останнім часом ми з тобою разом тільки тим і розважаємось, що пишемо запрошення. Чи складаємо меню.

– Важке у нас життя! – розвеселився він.

– Добре, що ти його присмачуєш такими подарунками, – Геді погладила своє розкішне хутро. – Я, мабуть, одягну його в неділю.

– До цієї сукні?

– Ні, до сірої. З перлами буде гарно і без надмірності.

– Ти повинна бути найкрасивішою.

Жінка засміялася:

– Постараюсь.

Вони мчали по рівній дорозі. Щасливе багате подружжя. Залиті сонячним світлом гори здавалися синюватими, розкидані по долині будиночки – казковими. Наближалося літо.

* * *

Геді нездужала і зламала застібку від улюбленого кольє, тому Фріц, вирушаючи без дружини на два дні до Швейцарії, залишив їй ключі від сейфа, де зберігалися прикраси, – щоб ювелір полагодив його до запланованої на неділю вечірки.

Мандль останнім часом став дуже підозріливим, приставив до дружини ще одну покоївку, високу й міцну, як гвардієць, щоб пантрувала за кожним її кроком. Бо Геді вже двічі намагалася втекти з їхнього пречудового замку. Обидва рази її переймали ще на дорозі, неподалік Шварценау. Після обіду пані Мандль викликала таксі й послала покоївку, яку прозвала ім’ям Гретель, героїні казки братів Грімм, у містечко по нитки муліне фіалкового кольору, бо їй закортіло вишивати. Але коли та повернулася з покупкою, Геді вже надумала переміряти всі свої хутра й порозкладала їх у будуарі. Швидко втомилась і звеліла покоївкам не чіпати нічого до завтра – тоді вона закінчить примірку. Нарешті обох, і Гретель, і пані Метелицю, було відпущено на вечерю. Пані Метелицею Геді називала дівку-гвардійця, хоча й знала, що вона – панна.

Надумавши ще поганяти прислугу, Геді не стала дзвонити, а сама пішла на кухню, де дівчата зазвичай їли. У довгому шовковому халаті, яскраво-жовтому, з широчезними рукавами, вона виглядала тут геть чужою. Кухар уже пішов, а його помічницю, що саме домивала посуд, було послано у підвал по вино.

– Гретель, будь ласка, піди до мене, позачиняй вікна. Страшенний протяг! А ви, пані Метелице, принесіть із оранжереї фіолетовий ірис. Тільки один, на довгому стеблі. У спальню.

Залишившись у кухні сама, чарівна пані Мандль витягла з широкого шовкового рукава паперовий пакетик і швидко висипала в каву, яку приготувалися пити покоївки, білого порошку –