Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
– Звідки ж ви про мене дізналися? Ми ж у різних імперіях живемо!
– Спершу прочитали у львівському журналі «Зоря», це вже більше десяти років тому. Про вас там була велика стаття, який ви фурор у Москві вчинили, що дуже публіці сподобались, а жінки були у захваті від краси наших українських костюмів, замучили вас своїми оваціями після вистав! – І після цієї шаленої оди накрила Марію мокрим рядном: – Якби ж ви знали, яка я щаслива, що післязавтра гратиму з вами на одній сцені, з вами і з Миколою Карповичем…
– Як післязавтра? А репетирувати коли? Нам з вами ще зігратися разом треба!
– Микола Карпович сказав, що одного дня вистачить, ви з ним усі ці ролі грали сотні разів, а з нашим театром він весь репертуар кілька разів пройшов. О, він таким суворим, вимогливим буває!
Марія знайшла очима Садовського, той в оточенні чоловіків щось жваво обговорював, і усміхнулася, нічого не змінилося, усе, як завжди:
– Ну що ж, післязавтра – так післязавтра!
– Уже й афіша готова. І так по місту розголос йде.
– І яку п’єсу гратимемо?
– «Наймичку»…
І відлягло від серця, Харитина – одна з улюблених її героїнь, значить, усе буде гаразд…
Наступного дня, ще до репетиції, підписала контракт. Пробігла швидко очима – документ формальний, але необхідний. Здивував, але згодом дуже сподобався один незвичний пункт: «зобов’язаний(на) як в театрі, так і за межами театру вести себе прилично, дбати взаємно про добру справу цілої дружини, висловлюватися про своїх товаришів і товаришок перед посторонніми якнайліпше», «в будинку театральнім і у всяких урядових справах уживати виключно української мови». Які далекоглядні правила, що усувають стільки болючих конфліктів!
Завіса піднялася, і глядачі побачили на сцені бідну, у лахмітті, дівчину. Жодного, звичного для Марії оплеску не прозвучало. Шановна публіка не знала, що ця бідна служниця Харитина і є славнозвісна Заньковецька. Але непомітно весь зал, до останньої людини на гальорці був причарований тим життям, що ні, не гралося, жило на сцені, тримало увагу надприродну, примусило так співчувати нещасній долі наймички, що всі обернулися на єдину істоту зі сльозами на очах. Прокинулися, коли впала завіса. І повторилося те, що вже роками супроводжувало Марію Костянтинівну – овації, несамовитість, море квітів. Станіслав першим упав до ніг славетної актриси.
Гастролі проходили тріумфально. Газетярі змагалися в епітетах, щоб хоч приблизно описати враження від гри східноукраїнських акторів. А для Марії наче повернулася молодість, перші роки її артистичної діяльності, коли завжди поруч був Микола Карпович, його підтримка тоді була на вагу золота, ніхто до них так ще не грав закоханих, коли почуття виплескувалися з глибин сердець на зачарованих глядачів. І тепер, тут, у Галичині, наче повернувся той щасливий час, вони знов разом і в житті, й на сцені.
Золочів і Тернопіль, Скалатне і Чортків, Заліщики і Стрий, Перемишль – усі ці міста побачили гру двох велетнів українського театру. Величезне враження справило на Марію гуцульське свято в Коломиї, сюди запросили весь колектив театру. На Гуцульщині вже панувала зима: початок грудня, мороз, за кілька днів до приїзду акторів була сильна завірюха, яка вчинила шкоду і лісу, і господарям. Але чемно поступилася гарній сонячній погоді. Місто заливали сонячні промені, суворе гірське пасмо Чорногори припало інеєм, наче теж вирядилося до свята.
Звідусюди з’їхалися гуцули в яскравих мальовничих строях, тут були ґазди та ґаздині, дівчата та легіні з Косова, Кут, Космача, Яблунева, Ворохти, Жаб’єго.
Вітати зі святом од театру на сцену піднялися Заньковецька з Садовським, а також Катерина Рубчакова і Гембицький. Легіні після їхнього виступу почали танцювати аркан і взяли Марію Костянтинівну в коло, блищали пістолі за чересами, топірці зі свистом прорізували повітря, звуки цимбалів, скрипок, радісний настрій, усе це свято вразило актрису.
Коли поверталися з Коломиї, вона казала Миколі:
– Який дивовижний народ ці гуцули, скільки молодецтва у цих легінів, у їхніх танках, вигуках, піснях! Яка дивовижна мова, вбрання, звичаї, узагалі – все. Але моє серце відчуває, що все це рідне і дороге.
У середині лютого трупа приїхала до Львова. Нарешті не було ніяких проблем з приміщенням, бо театр «Руська бесіда» повернувся додому, до міста з багатими театральними традиціями. Ошатністю, порядком Львів дуже сподобався, Марія в будь-яку вільну хвилинку брала за ручку свого несподіваного синочка, йшла з ним мандрувати старими вуличками. Деякі будівлі вражали, а маленькому Юркові припали до душі дзвінкі трамваї, уподобав їздити в них, сидіти біля вікна і розглядати будівлі. Заходили до кондитерських, ласували львівськими смаколиками, пили запашну каву.
Саме тут, у Львові, Марія вперше почула від малого:
– Мамо, дивись, он яка баня! А яка черепиця на дахах! – стояли на оглядовому майданчику Ратуші, милувалися краєвидом, хоча було морозно і сильний вітер. У дитини почервоніли щічки, поквапилася в будівлю – не дай Боже застудиться! На очі навернулись щасливі сльози, але одразу ж защемило серце, її розумне серце знало: довго так не триватиме…
У місті Лева в затишному готельному номері в обіймах свого лева спить незрівнянна зірка українського театру Марія, жінка, яка давно не прагне слави, а хоче родинного щастя та спокою. У сусідній кімнаті спить хлопчик, що називає її матусею. Попереду півтора місяця виступів у Львові, овацій, спілкування з однодумцями, такими ж залюбленими в театр бідолахами, справжній український театр.
Через три роки вона назавжди розійдеться з коханим Миколою, і ще чверть віку буде жити без нього, бо доля подарує їм обом довге творче життя. Попереду ще багато злетів і падінь, ще багато разів зустрінеться з людською зрадою, підлістю і шляхетною вірністю, до останнього дня буде наставляти театральну молодь, виховає цілу плеяду талановитих акторів.
Усе це буде потім, а зараз у номері готелю спить щаслива жінка в обіймах єдино коханого чоловіка.
Наталя Лапіна
Таємниця Синьої Бороди
Дo центру вони дісталися трамваєм. За вікнами пропливала кам’яна казка. Кожний будинок прекрасний, наче церква. Трамваї, автобуси, легкові та вантажні машини. У середині тридцятих років вже мало кого можна було здивувати автомобілем, хіба що їхньою кількістю, яка свідчила про статус столиці.
Тіна ледь стримувалась, щоб не почати захоплюватися містом уголос. А брат, що сидів від них з мамою через прохід, читав газету, складену до розмірів книжки, й удавав місцевого жителя. Провчившись у