Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
Розгніваний Садовський, наче лев у клітці, заметушився по кімнаті:
– Який підступний мерзотник, ще має зухвальство нагадувати про колишню дружбу! Але виходу іншого немає, треба погодитися на його умови.
– І що тоді буде?
– Буде так само, як і зараз. Ти була, є і будеш моєю коханою дружиною. Хіба вінчання зберегло твій шлюб? Хіба кого утримував запис у паспорті?
Миколин експромт-монолог ще довго заспокоював Марію, сум зменшився і заховався десь на самому денці серця. Сьомого жовтня 1887 року у Києві Святійший Синод затвердив розлучення Хлистова Олексія Антоновича з Марією Костянтинівною, у дівоцтві Адасовською. Власноруч написала про себе – «прелюбодіяла», бо жила і живе з чоловіком, якого кохає.
Вийшла із сірої державної установи й прижмурила очі, осіннє сонце засліпило. Йшла парком, підкидала ногою різнобарвне кленове листя – і вперше відчула, що знову вільна. Присіла на лаву, дістала новенький паспорт, де рукою чиновника-писарчука дуже красивим каліграфічним почерком після прізвища «Адасовська» було дописано в дужках «по сцені Заньковецька», наче остаточне визнання її життєвого шляху в театрі.
Доки тривав процес розлучення, здавалося: розлучиться – і буде щастя. Але нічого не помінялося, хіба що на гірше. Микола став грубішим на репетиціях, особливо після того, як розсварився й пішов від Кропивницького, організував власну трупу.
Марко Лукич був вимогливим, суворим, але ніколи нікого не принижував. Садовський переступав через людську гідність із легкістю полкового коня, кричав, лаявся і за діло, і без діла, і на молоденьких, і на заслужених акторів. Це на репетиціях, а поза роботою…
Нахабна поведінка молоденької акторки щодо неї примусила запідозрити найстрашніше, що могло статися – Миколину зраду.
Герой-коханець на сцені, що причарував її саму з першого звуку голосу, з першого погляду, так само чарував жіноцтво. П’ятирічний виснажливий трикутник, як у театральній драмі з обманутим чоловіком і коханцем, непомітно змінився на багатокутник, що заплівся зі зрад, нещирого каяття, брехливих клятв. Терпіла, страждала…
Слава про неї гриміла по всій імперії, її запрошували на найкращі сцени з фантастичними, нечуваними гонорарами, газети, часописи захлиналися від компліментів, видатні люди схиляли коліна перед її талантом: Антон Чехов, Лев Толстой, навіть українофоб Суворін здався, визнав, пролив «крокодилячі сльози», художники, фотографи просили позувати, втілювали її образ на папері, на полотні… Не цінувала, не поважала одна-єдина людина, чоловік-коханець – Садовський. Навіть колишній чоловік Хлистов визнав свою провину перед нею, побачив брата Євтихія на виставі, підійшов, передав вибачення – хотів знищити такий талант, нехай Маруся пробачить його, якщо зможе. Запізно визнав… А Садовський… Вона волала до нього зі сцени словами своїх героїнь – «катують і недокатують», «я занадто кохала, стала рабою, собакою вірною», «яке плохе в нас серце: і образи дарує, і все нудиться за минулим», «виженіть кохання з мого серця, а без цього дива я пропаду навіки», «ви вийняли з моїх грудей серце і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, його на шматки» – не почув, не пожалів, перейшов межу…
Відмовив у ролі, навіть вірна Ганна здивувалася: невже Садовський вважає, що ця молоденька вертихвістка впорається? А коли закричав на неї перед всією трупою під час репетиції: «Ти – нікчема, це я – герой, я – лев, це я створив тобі храм і звів на п’єдестал! Ти без мене – ніщо!» – то її терпець урвався, кинула театр Садовського, спакувала нашвидкуруч речі, поїхала додому лікувати душевні рани, шукати собі іншого пристановища, добре, що українських труп було вже чимало: і Кропивницький гастролює, і у Старицького справа непогано просувається. Й за кордон запрошували, ще влітку, у липні, прийшов лист від Євгена Олесницького, запрошував її на гастролі до Львова, у Галичину, підтримати тамтешній театр «Руська бесіда», слава про неї і там залунала!
Вибір був, та повернулась швидко до коханого Миколи, сказав кілька слів ніжних, листа повинного написав – пробачила, через свою образу переступила, так і пішло життя коливатися: то розрив навіки, то примирення, та з роками все частіші сварки, все довшими та болючішими стають розставання. Більшість примирень починалися з її боку, то листа напише, то когось із друзів попросить допомогти, то білу троянду кине на сцену після вистави, а він усе одразу зрозуміє, підніме квітку, усміхнеться.
Як гарно думається під стукіт коліс! В останньому листі після всіх порожніх слів про її розхристані нерви, її хворе серце, про її дорогоцінне здоров’ячко дописав про свого другого сина – розстався з Євгенією Базилевською, таких, як Микола, і законний шлюб не утримає! – «Прийми цю дитину». Цікаво синів поділили, переполовинили: старшого колишня дружина забрала, а меншого – він.
І почав складатися в голові Марії монолог, звертання до нього, якого ніколи йому не вимовить, але зараз слова з’являлися невимушено, текли, як струмок:
– Ти же знаєш, любий, моє серце наповнене лише тобою, роки линуть, мені вже п’ятдесят, а без тебе я не можу, не вмію, не хочу жити. Але – добре, я знайду в серці місце і для твого сина, безневинного хлопчика, заручника твоєї зради, однієї з багатьох.
Миколо, ти знаєш давно, ти певен, що я вмію прощати… Я пробачила і цей твій законний шлюб, і це було найбільше й найболючіше приниження, якого я від тебе зазнала! Чверть віку я була поруч із тобою! О! Як змінювався мій статус: улюблениця родини – учениця пансіону – щаслива наречена – дружина з розтоптаними мріями – кохана жінка, яку люблять понад усе – коханка, яку зраджують і принижують. Коханий, скільки разів я тікала від тебе у сльозах, у відчаї, щоб згодом повернутися назад, бо заміни тобі в моєму світі не існує. Ти, такий розумний, добрий, мудрий, невже ти за час нашого спільного життя так і не зрозумів, що існують такі однолюби, як я, які душу покладуть за кохану людину, усе пробачать, хоча й серце порветься на шматки, усвідомлять усі недоліки коханого, а не будуть у змозі розлюбити. І ніхто не має права вирішувати, чи це від сили почуттів, чи від слабкості духу.
Навіть батькам я завдала болю, мене прокляли, вигнали з рідного дому, три роки я перебувала в горі та каятті, і все заради тебе.
А тепер ти хочеш, щоб я стала матір’ю твоїй нещасній дитині, нещасній, тому що ти зруйнував родину, переступив через жінку – мене зараз не цікавить, кохав ти її чи ні, мої колишні ревнощі давно вгамувалися – що для тебе цей хлопчик,