Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
Дуже багато всього навалилося на неї водночас, мовби хтось злий і недобрий перекинув на її голову скирту сіна, і, опинившись під шорсткою, колючою і дряпливою травою, вона з усіх сил пробує видертися до світла, але нічого в неї не виходить. Тільки очі печуть і сльозяться, ніби справді припорошені сіном, і так трудно дихається, наче то її, а не маму, поклали тиждень тому в труну.
Гарну таку труну, оббиту оксамитом і прикрашену квіточками.
І тато такий гарний, у чорній рясі, стоїть над мамою, схиливши голову в молитві, а по щоках його течуть сльози… Тому вона не збиралася коритися порядкам у цьому домі, куди її спровадив тато після похорону мами. Викинув, наче непотрібну ляльку.
Бо, кажуть, вона дуже-дуже схожа на свою маму. Карими очима і волоссям барви темного золота.
Софія тупає ногою і вириває свою руку з руки Геника.
– Я не буду обідати! І снідати не буду, і вечеряти! Тітка сплескує руками.
– А що ж ти будеш робити, Зосю?!
Софія озирається довкола, а очі печуть, і дихати стає дедалі важче.
– Читати! Я буду жити тут і читати! Я все тут у вас перечитаю!
Тітка Теофілія зітхнула, підійшла до неї і притулила до себе.
– Читачко моя злота, що ж та Кароліна так швидко всіх нас покинула?
Від подолу її сукні йшов запах хліба і ще чогось такого ж, маминого… чого в неї вже ніколи не буде. І Софія вперше після смерті мами розревілася. Наче мала дитина… А за обіднім столом, у помешканні свого дядька – священика Івана Озаркевича, у місті з дивною назвою Белелуя в оточенні своїх двоюрідних братів Генця, Ладика, Лодзя і сестер Наталки та Єросі, доросла п’ятирічна донька пароха Садгори Софія Атанасівна Окуневська тихо, але твердо мовила, дивлячись у свою тарелю з зупою:
– Коли я виросту, я зроблю так, щоб люди не вмирали. У здивованій тиші срібна ложка випала з рук тітки Теофілії і дзенькнула об підлогу, діти повідкривали роти, а дядько Іван – худий і строгий – кахикнув, прочищаючи горло, як завжди робив перед проповіддю, а тоді відклав серветку, випростався, від чого став ще худішим і строгішим, і серйозно подивився у вічі своїй племінниці:
– Це робота для Бога. Але… – він неспішно всміхнувся і став раптом схожим на ікону з церкви в їхньому селі… – Ти завжди можеш стати Йому помічницею.
1882 рік…
Софія натягує віжки і зупиняє сірого в яблука коня.
Довкола нікого, тільки вітер шарпає вуалетку її невеликого капелюшка зі штучними квітами на обводі, розпушує темне золото волосся, завите і пущене кількома локонами по плечах, бавиться подолком попелястого костюма амазонки з вузькими панталонами замість панчіх, призібраною над одним коліном верхньою спідницею і приталеним жакетом, схожим на чоловічий.
Цей вітер тягне, манить, кличе до скелястого хребта найвищої тут гори Рарив, яка нависає зі сходу загадково і недоступно. Повітря ще вологе і по-вранішньому смачне, сонце золотавить верхів’я гір на горизонті, а річка Молдова бурлить і клекоче, оминаючи, як і вона сьогодні, затишний Кимполунг із заходу.
Кінь нетерпляче вдарив копитом…
Тато, добившись від метрополії дозволу на медичну науку у Відні, успішно завершив навчання, зрікся сану і посів посаду повітового лікаря в Кимполунзі.
Він узяв із собою доньку.
Софія погладила шию коня й озирнулась, чи ніхто не з’явився на стежці.
Уперше за одинадцять років донька і тато прокидались в одній хаті, їли за одним столом і ходили одними стежками. Софія швидко призвичаїлась до тутешніх устоїв, неквапливого плину часу і малолюдного товариства, допомагаючи татові, чим могла, у його лікарській практиці.
Минув рік, і в її серці поселилася мрія, яка заважала їй спокійно спати, їсти та ходити цими стежками, а от що з нею робити далі, Софія поки не уявляла…
Але одинадцять років життя поза батьківським домом не минули безслідно, і за будь-якої нагоди Софія спішила назад до Белелуї. З батьком вони жили пліч-о-пліч, як далекі знайомці, чиї долі раптом тісно переплелися. Несподівано для обох.
Зате вона обожнювала возитися з його кіньми, у вільний час відбувала довгі прогулянки тутешніми околицями, а там, де на конях важко було дістатися, ходила пішо.
Влітку, коли все довкруги цвіло й буяло, від запаху різнотрав’я паморочилося в голові, а воду з цілющих джерел хотілося пити і пити, ці прогулянки зовсім не виснажували, навпаки – додавали наснаги і натхнення, а взимку, коли все потопало у снігу й недоступні скелі робилися м’якими і пухнастими, а озерця вкривалися кригою, вона бралася за лижви.
Мила серцю Буковина! Але сьогодні все не так!
Немає поруч любої кузини Наталі, з якою вона здружилася в домі Озаркевичів, бо недавно у тої помер чоловік, щирий друг і однодумець Теофіл Кобринський. Не уявляла її Наталя життя без нього, а вона лише на чотири роки старша за Софію!
І тому сумно Софії і страшно. Страшно ось так покохати, а потім утратити. І вирішує Софія, що кохання – то велике нещастя, в яке вона ніколи добровільно не кинеться. Як прийде біда – що ж, але вона ніколи сама не шукатиме його, ніколи…
Першою її наздоганяє Ольга. Вона теж добре тримається в сідлі, мріє про власного чорного коня, дамське сідло і костюм.
Познайомилися Софія з Ольгою минулого року тут, у Кимполунгу, де батько Ольги посідає посаду секретаря при старостві, й відтоді бігали одна до одної за будь-якої нагоди, аж люди почали питати, чи то часом в сім’ї Кобилянських не з’явилася ще одна сестричка.
– Що з тобою, люба Зоню? Чого ти втекла від нашого товариства? І сумна така? – одразу зауважує її душевний неспокій подруга.
Стрункий і високий її стан ладно облягала пряма сукня з коміром-стійкою і рюшами на ліфі, смаглява шкіра і чорне лискуче волосся робили її схожою на румунку, а великі чорні смутні очі проникали в самісіньку душу…
Софія відводить погляд, зосереджено розглядаючи свої мереживні рукавички.
– От думаю, якби наші батьки тут не працювали, ми б із тобою і не стрілися.
– Так що ж тут сумного?
– Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де загубиш. Як татуся сварили, що він після смерті мами пішов вчитися на лікаря! Тітка Теофілія з ранку до ночі бурчала: «Замість того, щоб одружитися і створити дитині дім, вчиться по закордонах!» А потім він зрікся сану. І що тоді почалося! Я довго не могла нормально до церкви у Белелуї ходити, навіть із
