Блакитний Замок - Люсі Мод Монтгомері

— Ти готова? — спитав Барні, зупиняючи Леді Джейн з новим жахливим шумом.

— Так, — Валансі зайшла в автомобіль і сіла. Барні був у синій сорочці та звичайному комбінезоні, але цього разу — чистому. Він палив свою бандитського-вигляду-люлечку і не мав капелюха. Зате черевики були супер, аж дивно, як вони контрастували з одягом. А ще він поголився. Вони з гуркотом в’їхали в Дірвуд, прогриміли через нього, довго їхали лісовою дорогою до Порту.

— Ти не передумала? — спитав Барні.

— Ні. А ти?

— Ні.

Оце й уся їхня розмова за п’ятнадцять миль. Все й далі скидалося на сон — ще більше, ніж раніше. Валансі не знала, чи вона щаслива. Чи налякана. Чи попросту дурна.

Коли з’явилися вогні Порту, Валансі почувалася так, ніби довкола неї — блискучі голодні очі великих пантер, що таїлися в засідці. Барні коротко спитав, де мешкає доктор Таверс, і Валансі так само коротко йому пояснила. Вони зупинилися перед ветхим будиночком на нефешенебельній вулиці. Зайшли у маленьку вбогу вітальню. Барні показав ліцензію. Отже — ОТРИМАВ її! А ще обручку. Це все відбувалося насправді. Вона, Валансі Стірлінг, невдовзі стане заміжньою жінкою

Вони разом стояли перед містером Таверсом. Валансі чула, як містер Таверс і Барні щось говорили. Вона почула ще когось, і цей хтось теж щось говорив. А сама думала про те, як уявляла собі колись власний шлюб, ще ледь — надцятиліткою, коли це не видавалося неможливим. Білий шовк, тюлевий серпанок, помаранчевий цвіт, — жодних дружок. Лиш одна дівчинка, що розсипає квіти, у блідо-рожевій сукні, обшитій кремовим мереживом, на волоссі вінок, у руках — кошичок троянд та конвалій. Наречений, благородного вигляду, бездоганно одягнений згідно із найсвіжішою модою. Валансі підвела очі й побачила себе та Барні у маленькому, нерівному та ще й криво повішеному дзеркалі над каміном. Вона була в чудернацькому зеленому капелюшку і такій же сукні, Барні — у сорочці та комбінезоні. Але це був Барні. Все інше не мало жодного значення. Без серпанку, — без квітів, — без гостей, — без подарунків, — без весільного торта. Зате з Барні. І решту свого життя вона проведе поруч із Барні.

— Місіс Снайт, я сподіваюся, ви будете дуже щасливою, — озвався містер Таверс.

Його не здивував їх зовнішній вигляд, навіть комбінезон Барні. Він перебачив уже силу-силенну дивних шлюбів у «чагарнику». Не знав, що Валансі з дірвудських Стірлінгів, насправді навіть не знав, що у Дірвуді Є якісь Стірлінги. Не знав, що Барні Снайт переховувався від правосуддя. Справді, він напрочуд мало знав, той старенький. Тому одружив їх і дав їм своє благословення, а потім, коли вони пішли, усю ніч за них молився. Ніякі докори совісті його не турбували.

— Який це гарний спосіб на весілля! — озвався Барні, заводячи Леді Джейн. — Жодного гармидеру та усіляких дурниць. Я не здогадувався, що це й наполовину так просто.

— Заради всього святого, — раптом сказала Валансі. — Забудьмо, що ми ОДРУЖЕНІ і розмовляймо так, наче нічого цього не було. Ще одної такої поїздки, як наша попередня, я не витримаю.

Барні врешті запустив мотор і Леді Джейн, ревнувши, зрушила, далі видаючи пекельний шум.

— Я думав, що тобі це все полегшить, — відповів він. — Що ти не хочеш розмовляти.

— І не хочу. Хочу, щоб ти розмовляв. Ти не мусиш вести любовні розмови, але поводься як нормальна людина. Розкажи мені про свій острів. Що це за місце?

— Наймиліше місце у світі. Ти його полюбиш. Я в нього закохався з першого погляду. Тоді острів належав старому Тому МакМарею. Він збудував там невелику хатку і жив у ній взимку, а на літо винаймав курортникам із Торонто. Я її в нього купив — і внаслідок цієї простої транзакції став землевласником, господарем дому й острова. Є якась дивна насолода у тому, щоб мати власний острів. І чи ж безлюдний острів — то не чудова ідея? Я про таке мріяв, відколи прочитав «Робінзона Крузо». Це видавалося надто добрим, щоб бути правдою. І яка краса! Більшість декорацій, правда, є власністю уряду, але дивитися на них можна безплатно, а місяць належить усім. Боюся, що хатка видасться тобі не надто прибраною. Навіть припускаю, що ти займешся її прибиранням.

— Так, — чесно зізналася Валансі. — Я МУШУ прибрати. Я не дуже цього ХОЧУ, але бруд і гармидер мені неприємні. Так, я приберу твою хатку.

— Я був готовий до цього, — сказав Барні, глибоко зітхнувши.

— Але, — злагіднюючо продовжила Валансі, — я не вимагатиму, щоб ти витирав ноги, заходячи.

— Ні, ти лише витиратимеш за мною з мученицьким виглядом, — сказав Барні. — Ну, в усякому разі, не прибирай у прибудові. Навіть не заходь туди. Двері завжди будуть на замку, а ключ у мене.

— Кімната Синьої Бороди, — промовила Валансі. — Я про неї навіть не думатиму. Мені все одно, скільки твоїх дружин там висить. Лиш би справді були мертвими.

— Мертві, як цвяхи у дверях. У всіх інших частинах будинку роби, що заманеться. Там, правда, небагато того є — велика вітальня і маленька спальня. Зате побудовані солідно. Старий Том любив свою роботу. Балки нашого дому з кедру, а крокви — з ялиці. Вікна вітальні виходять на захід і на схід. Це так чудово, що з тієї самої кімнати можна побачити і схід, і захід сонця. Я маю двох котів: Банджо і Щасливчика[41]. Чарівні тварини. Банджо — великий, чаклунський сірий кіт-чорнокнижник. Звісно, смугастий. Кіт без смуг для мене не існує. Не знаю жодного кота, який умів би лаятися так благородно і різко, як Банджо. Єдина його вада — страшенно хропе уві сні. Щасливчик — маленький милий котик. Завжди дивиться так задумливо, наче хоче щось сказати. Може, колись йому це вдасться. Ти знаєш, що раз на тисячу років одна кішка може заговорити? Мої коти — справжні філософи і жоден з них не плаче над розлитим молоком.

На вершині сосни мешкають дві ворони, у мене з ними добросусідські стосунки. Вони звуться Ніп і Так[42]. Ще я маю маленьку ручну сову, кличка Леандер. Я підібрав її пташеням, вона мешкає на суші і регоче собі вночі. Та ще кажани, вночі для них там чудове місце. Ти боїшся кажанів?

— Ні, вони мені подобаються.

— Мені теж. Гарні, дивні, незбагненні й таємничі