Блакитний Замок - Люсі Мод Монтгомері

— У вас є щось на бензин? — похмуро буркнув він.

Барні витяг з Леді Джейн двогалонну каністру. Обидва чоловіки пішли до задньої частини автомобіля Стірлінга і розпочали якісь маніпуляції з краном. Валансі непомітно зиркала на Олів з-під коміра куртки Барні. Олів сиділа набурмосена, з ображеним виразом. Вона не мала наміру звертати увагу на Валансі, у неї були свої таємні причини гніватися. Сесіл недавно побував у Дірвуді і, звісно, почув про Валансі. Упевнившись, що з її розумом щось трапилося, він запрагнув довідатися, чи це не спадкове. Коли щось таке є в родині, то це серйозно, дуже серйозно. Адже необхідно зважати на — гм… — нащадків.

— Це в неї від Вонсбарра, — твердила Олів. — У Стірлінгів нічого такого не було, — ніколи!

— Я сподіваюся, що ні, звісно, сподіваюся, — невпевнено відповів Сесіл. — Але як це — працювати служницею, бо інакше не скажеш. Твоя кузина!

Бідна Олів передчувала погані наслідки. Прайси з Порт-Лоуренса не вступали у зв’язки із родинами, члени яких «працювали на когось».

Валансі не могла встояти перед спокусою. Вона нахилилася вперед.

— Олів, це не боляче?

Олів, коротко й сухо:

— ЩО не боляче?

— Зберігати такий вираз обличчя.

Якусь мить Олів вирішила зовсім не зважати на Валансі. Але почуття обов’язку перемогло. Вона не могла змарнувати таку нагоду.

— Досс, — благально сказала вона, схилившись вперед. — ти б не хотіла повернутися додому? Ще цієї ночі?

Валансі позіхнула.

— Це звучить як проповідь у церкві Воскресіння[39], — сказала вона. — Достеменно.

— Якщо ти повернешся, —

— Все буде пробачено.

— Так, — нетерпляче сказала Олів. Як було б чудово, якби це вона повернула додому блудну дочку. — Ми ніколи про це і не згадаємо. Досс, я інколи спати не можу вночі, думаючи про тебе!

— А я тим часом — тішуся своїм життям, — відповіла Валансі, сміючись.

— Досс, я не можу повірити, що ти зіпсована. Я завжди твердила, що ти не могла стати зіпсованою.

— Я теж у це не вірю, — сказала Валансі. — Боюся, що я безнадійно пристойна. Ми тут три години просиділи з Барні Снайтом — і він навіть не спробував поцілувати мене. Хоча знаєш, Олів, я б не заперечувала.

Валансі ще трішки схилилася вперед. Її маленький капелюшок з малиновою трояндою, одягнений трохи набакир, закривав одне око, — усмішка Валансі, — що трапилося з Валансі? Вона виглядала — не красунею — Досс не була красунею, — але провокуюче, хвилююче, ну так — і це жахливо. Олів відкинулася назад. Було б приниженням продовжувати цю розмову. Очевидно, Валансі і збожеволіла, і збилася з пуття.

— Дякую, цього досить, — озвався Барні за автомобілем. — Ви дуже мене виручили, містере Стірлінг. Два галони — сімдесят центів. Спасибі.

Дядько Веллінгтон насилу забрався у свою машину. Він хотів би дещо сказати цьому Снайтові, але не наважився. Хто знає, що той тип зробить, якщо його спровокувати? Ані хиби, має при собі вогнепальну зброю.

Дядько Веллінгтон нерішуче глянув на Валансі. Але Валансі відвернулася від нього і дивилася, як Барні заливає бензин у горлянку Леді Джейн.

— Поїхали, — рішуче сказала Олів. — Нема сенсу чекати. Я розповім тобі, що вона мені сказала.

— Зухвале дівчисько! Безсоромне зухвале дівчисько, — промовив дядько Веллінгтон.

РОЗДІЛ XXII

Черговою новиною, яка дійшла до Стірлінгів про Валансі, було те, що її бачили у кінотеатрі Порт-Лоуренса в компанії Барні Снайта, а потім обоє повечеряли у китайському ресторані. Це була чистісінька правда — і ніхто не був цим здивований більше самої Валансі. Якось під вечір Барні приїхав у Леді Джейн і без зайвих церемоній запитав, чи не «стрибнула» б вона з ним.

— Я вибираюся до Порту. Хочете зі мною?

Його очі були трішки провокуючими, а голос трішки зухвалим. Валансі, яка не приховувала від себе, що поїхала б з ним куди завгодно і коли завгодно, «стрибнула» без дальших запрошень. Вони влетіли у Дірвуд і пролетіли його. Місіс Фредерік і кузина Стіклс, які саме вийшли на веранду трохи подихати свіжим повітрям, побачили їх у хмарі пилюки і, шукаючи розради, глянули в очі одна одній. Валансі, що у якомусь неясному праіснуванні боялася автомобілів, була без капелюшка, її волосся віяло на вітрі. Неодмінно захворіє на бронхіт — і помре в домі Галасливого Абеля. Вона була одягнена у сукню з викотом та короткими рукавами. А цей тип Снайт сидів без піджака, в самій сорочці, та палив люльку. Вони гнали зі швидкістю сорок миль за годину — шістдесят, як запевняла кузина Стіклс. Леді Джейн могла дати газу, коли хотіла. Валансі весело помахала рукою до родичів. Що ж до місіс Фредерік, вона запрагла довідатися, як викликати у себе напад істерики за бажанням.

— Чи ж заради цього, — святобливим тоном промовила вона, — я зносила муки материнства?

— Я НЕ вірю, — врочисто сказала кузина Стіклс, — що наші молитви залишаться без відповіді.

— Хто — ХТО — захистить цю нещасну дівчину, як мене не стане? — простогнала місіс Фредерік.

А Валансі дивом дивувалася, чи справді всього кілька тижнів тому вона теж сиділа з ними на тій самій веранді. Ненависний фікус. Обридлі питання, надокучливі, як чорні мухи. Вічне «чи випадає». Страх перед чайними ложечками тітки Веллінгтон і грошима дядька Бенджаміна. Шпички убогості. Вічна боязнь усіх і всього. Заздрість до Олів. Вона була рабинею проїдених міллю традицій. Нічого не сподівалася, нічого не чекала.

А тепер кожен її день був веселою пригодою.

Леді Джейн промчала п’ятнадцять миль між Дірвудом та Портом і проїхала через Порт. Спосіб, яким Барні минав вуличних поліцейських, мав деякі ознаки правопорушення. Вогні мерехтіли як зорі у чистому повітрі ніжно-лимонного смеркання. Це вперше Валансі сподобалося місто і вона безтямно тішилася надмірною швидкістю. Невже вона справді колись боялася автомобілів? Зараз, поруч із Барні, вона була цілковито щасливою. Ні, не дурила себе думкою, що ця пригода має якесь значення. Добре знала, що Барні запросив її, піддавшись миттєвому імпульсу — імпульсу, викликаному співчуттям до неї та її убогих мрій. Валансі виглядала зле, бо не спала вночі через серцевий напад і мала потім напружений день. Їй потрібна була невеличка розвага. От він її й запросив — лише цього разу! Крім того, на кухні був п’яний Абель, який саме дійшов до стадії, коли починав заявляти, наче не вірить в