Блакитний Замок - Люсі Мод Монтгомері

— Я думала, що ти нікуди не поїхав, що змінив рішення, — зізналася Валансі.

Барні розсміявся, — його сміх не сподобався Валансі. Сухий, гіркий, цинічний.

— Я ніколи не міняю своїх рішень, — коротко сказав він. Вони проїхали Дірвуд. На дорогу до Маскока. Повз Галасливого Абеля. Вибоїстий, зарослий стокротками путівець. Їх поглинули темні соснові бори. Через ліси, де повітря солодке від запаху невидимих тендітних дзвоників ліннеї, яка рясним килимом покрила узбіччя дороги. До берега Міставіс. Тут потрібно залишити Леді Джейн. Вони вийшли. Барні повів її вниз, стежкою, — до берега озера.

— Це мій острів, — гордо сказав він.

Валансі подивилася, подивилася ще раз, — і ще раз. Острів був закутаний прозорою бузковою імлою. Крізь її завісу, мов темні сторожові башти, виднілися дві величезні сосни. Здавалося, вони подають одна одній руки над хаткою Барні. А понад ними — сутінкове небо, ще рожеве від заходу сонця, і блідий молодий місяць.

Валансі здригнулася, як дерево під раптовим вітром. Їй видалося, що якась хвиля здіймається у її душі.

— Мій Блакитний Замку! — прошепотіла вона. — О мій Блакитний Замку!

Вони сіли в каное і відплили. Позаду за ними зосталися речі буденні та відомі, а попереду їх чекало таємниче і чарівне царство, де все може трапитися і все може бути правдою. Барні виніс Валансі з каное і опустив її на покриту лишайниками скелю під молодими соснами. Його руки обвилися довкола неї, і раптом його губи торкнулися її. Валансі затремтіла від захвату свого першого поцілунку.

— Ти вдома, люба, — вітай! — сказав Барні.

РОЗДІЛ XXVII

Тітонька Джорджіана спускалася стежкою, яка бігла від її маленького будиночка. Вона мешкала за півмилі від Дірвуда, а зараз хотіла заглянути до Амелії, щоб запитати, чи Досс вже повернулася додому. Тітонька Джорджіана прагнула побачити Досс, — вона мала для неї важливу звістку. Щось таке, що дуже утішить Досс. Бідна Досс! Як невесело їй жилося. Тітонька Джорджіана зізналася собі, що ВОНА нізащо не хотіла б жити під каблуком Амелії. Але невдовзі все зміниться. Тітонька Джорджіана почувалася страшенно важливою особою. Вона навіть забула, «хто першим із нас відійде»

А от і Досс власною особою йде по дорозі від Галасливого Абеля, одягнена у дивацьку зелену сукню та капелюшок. І кажи тут про щастя! Тітонька Джорджіана здобула можливість розкрити свою солодку таємницю негайно, і ніхто їй не заважатиме. Що називається, справжній дарунок Провидіння.

Валансі, яка провела чотири дні на своєму зачарованому острові, врешті вирішила, що могла б вибратися до Дірвуда і повідомити родичів про своє одруження. А то, виявивши, що у Галасливого Абеля її немає, ще могли б почати розшуки. Барні пропонував її підвезти, але вона воліла піти сама. Вона променисто усміхнулася до тітоньки Джорджіани — істоти з далекого минулого, однак зовсім не лихої. Валансі почувалася такою щасливою, що усміхнулася б до кожного, навіть до дядька Джеймса. Тим паче, нічого не мала проти компанії тітоньки Джорджіани. Відколи будинків при дорозі погустішало, розуміла, що цікаві очі виглядають з кожного вікна.

— Я так думаю, ти йдеш додому, люба Досс? — сказала тітонька Джорджіана, потиснувши руку Валансі та ще крадькома оглянувши її сукню і спитавши себе, чи є під нею ХОЧ ЯКАСЬ нижня спідниця.

— Рано чи пізно, — загадково відповіла Валансі.

— То я піду з тобою. Я ДУЖЕ хотіла тебе бачити, люба Досс. Я маю розказати тобі щось ЧУДОВЕ.

— Так? — неуважно сказала Валансі. Заради Бога, чого тітонька Джорджіана виглядає такою таємничою і важливою? Але чи це мало якусь вагу? Нічого не мало жодної ваги, окрім Барні та Блакитного Замку на Міставіс.

— Як ти думаєш, хто відвідав мене цими днями? — хитро запитала тітонька Джорджіана.

Валансі не могла здогадатися.

— Едвард Бек, — тітонька Джорджіана знизила голос майже до шепоту. — ЕДВАРД БЕК.

Чого це підкреслення? І чого тітонька Джорджіана почервоніла?

— А хто такий цей Едвард Бек? — байдуже спитала Валансі.

Тітонька Джорджіана здивувалася.

— Ти повинна пам’ятати Едварда Бека, — докірливо сказала вона. — Він живе у прекрасному домі при дорозі до Порт-Лоуренса і постійно ходить до нашої церкви. Ти мусиш його пам’ятати.

— А й справді, згадала, — відповіла Валансі, напруживши пам’ять. — Це такий старший чоловік із ґулею на лобі і кількома дюжинами дітей, який завжди сидить у лавці біля дверей, правда?

— Зовсім не кілька дюжин, люба, не кілька! Навіть не ОДНА дюжина. Лише дев’ятеро. Себто, тільки дев’ять рахуються, решта повмирали. І він зовсім НЕ старший, сорок вісім, Досс, розквіт віку, а що значить та ґуля?

— Звісно, нічого, — щиро згодилася Валансі. Їй було цілком байдуже, мав Едвард Бек одну ґулю чи дюжину, чи й жодної не мав. Але Валансі щось неясно почала підозрівати. Чи ж їй причувся ледь стримуваний тріумф у голосі тітоньки Джорджіани? Невже тітонька надумала ще раз вийти заміж? За Едварда Бека? Та ну, неможливо. Тітонька Джорджіана мала шістдесят п’ять літ чи близько того, і її мале неспокійне личко було так густо покрите дрібними зморшками, наче їй було сто. А все ж…

— Моя люба, — сказала тітонька Джорджіана. — Едвард Бек хоче одружитися з ТОБОЮ.

Якусь мить Валансі пильно дивилася на тітоньку Джорджіану. Насилу стримувалася, щоб не розреготатися. Однак лише спитала:

— Зі мною?

— Атож, з тобою. Закохався в тебе на похороні. І прийшов до мене порадитися, — я близько приятелювала з його першою дружиною, знаєш. У нього дуже серйозні наміри, Доссі. А для тебе це чудовий шанс. Він дуже маючий, ну а ти, ти ж розумієш…

— Вже не така молода, як колись, — згодилася Валансі. «Котра має, тій дасться, і вона надто буде мати». — Думаєте, тітонько Джорджіано, з мене вийде хороша мачуха?

— Я цього певна! Ти ж завжди так любила дітей.

— Але дев’ятеро у сім’ї — трохи забагато, як на початок, — поважно заперечила Валансі.

— Двоє старших вже дорослі, а третє майже. По-справжньому рахується лише шестеро. Більшість з них — хлопці, з ними менше клопоту, ніж із дівчатами. Є чудова книжка «Здоров’я дітей та догляд за ними», здається, Гледіс має примірник. Це буде тобі великою допомогою. А ще є книжки про мораль. Ти чудово впораєшся. Звісно, я сказала містеру Беку, що, на мою думку, ти, ти —

— Вискочу за нього, — підказала їй Валансі.

— Що ти, люба, що ти! Я ніколи б не вжила такого неделікатного виразу.