Одержимість - Алекс Грей

— Ти сказала, що ми всі лохи, так і залишимося в цій совковій державі, а ти знайдеш собі багатого і перспективного француза, ти ж завжди хотіла побувати в Парижі, у тебе, навіть блокнот був з Ейфелевою вежею і написом «Je t'aime, Paris». Нам ти говорила, що вийдеш заміж за француза, відомого доктора-пластичного хірурга, у якого буде квартира на Монмартрі і будинок з виноградниками в Бургундії.

— Та, годі… — не повірила Ілона, і Алекс зрозумів, що вона не бреше. — Я, що, дійсно таке говорила?

— Ну так, пам'ятаю дослівно. Ми ще посміялися, але я запам'ятав цю фразу. І коли Макс раптом захопився французькою історією, почав вчити мову, то я чесно подумав, що це він тільки заради тебе. У будь-якому випадку, ти вийшла заміж за французького лікаря, хоч і не пластичного хірурга, зате з виноградниками. З чим тебе і вітаю. Але, знаєш, Ілона, чому у вас з ним нічого не вийшло? Та тому що не було у вас справжнього кохання.

— А у тебе з Лес, значить, є?

— А я не міряю наші відносини такими категоріями. Це зовсім інший випадок.

— Ну, так. — мовила Ілона. — Ти ж в нас особливий, не такий як всі. Це у нас кохання-зітхання, а у тебе — зовсім інші категорії. Розумничка! — вона зіскочила з гойдалки, штовхнула ногою свої туфлі і боса попрямувала до будинок.

– Ілона… — покликав її Алекс.

Вона зупинилася, повернулася до нього і сказала крізь зуби:

— Та пішов ти, шукач правди. Іди краще свою нову пасію догоджай, вже зачекалася мабуть, хоча, ти ж правильний, не такий як всі, не спиш з чужими дружинами… А може, ти її Максу привіз? Він би це оцінив. — Вона різко повернулася і пішла в будинок.

Прокинувся Алекс на цій самій гойдалці, коли сонце було вже високо. Він обійшов всю садибу, але нікого не зустрів і вирішив, що всі ще сплять. В цьому будинку, окрім Макса, ніхто не любив вставати рано. Він прийняв душ і спустився в кухню, де зустрів за барною стійкою Аню з чашкою кави в руках.

— Доброго ранку. — привітвся Алекс.

— Каву будеш? — запитала Аня. Вона виглядала втомленою і пригніченою.

— Каву? — розгублено перепитав Алекс, не очикуючи такого питання. Прокинувся він з зовсім іншими думками, тому про сніданок і не подумав. — Звичайно, буду, якщо ти будеш зі мною пити.

— Та я вже і так пью. — вона встала, натиснула кнопку на каво-машині. Потім подзвеніла посудом на кухонному столі і повернулася за стійку з декількома тарілками. — А перед кавою давай поїмо, а то їхати треба. Млинці будеш?

— Ти мене балуєш! Коли ти встигла? — запитав Алекс.

— Та виспалася, рано встала, в будинку всі спали, а мені було нудно. Я знайшла на кухні все, що треба для млинців, ось і приготувала. — за два дні Алекс вже навчився вловлювати різні моменти її настрою, але такою засмученою, він її ще не бачив.

— Аню, а що з настроєм? — запитав Алекс, але вона нічого не відповіла, лише відвернула голову. По ледь помітному здригуванню плеча він зрозумів, що вона чимось засмучена. — Ти що, плачеш?

Аня різко підвелась з-за столу і, не повертаючи голови, мовчки підійшла до вікна. Алекс не наважувався порушити цю тишу, бо поки не міг зрозуміти причини такої зміни настрою. Лише кілька годин тому всі тут веселилися і раділи, а зараз в будинку висіла якась напружена атмосфера, просочена нерозумінням. Алекс згадав нічну розмову з Ілоною, і настрій у нього теж зіпсувався. Він знав, що в поняттях різних людей одні й ті самі речі можуть сприйматися зовсім по різному, він не любив недомовленостей і не завершених розмов. Це як, не дограна остання нота в гамі, яка буде звучати в голові до тих пір, поки хтось не натисне на потрібну клавішу. Так було і з цією розмовою. Він втішав себе, що просто хтось чогось не зрозумів або просто зрозумів не так. І, хоча, він вже давно звик до того, що багато його поглядів на життя і трактування деяких традиційних життєвих канонів багатьма людьми не сприймаються взагалі, зараз у нього було відчуття, що щось все таки ж таки не так.

Він мовчки допив каву, але продовжував сидіти за стійкою і дивитися на Анну. Аня підійшла до столу, забрала його порожню чашку з-під кави і, вимивши, сказала:

— Поїдемо вже, чи що?

— Так, так, звичайно. — вийшовши зі ступору, відповів Алекс. — Зараз заберу речі і з Максом попрощаюся.

— Макс поїхав кудись, сказав, щоб його не чекали, він потім сам зв'яжеться з тобою. — Аня витерла рушником руки, і, більше не промовивши ані слова, пішла на вулицю. Біля виходу вона обернулася і сказала. — Я все склала. Почекаю тебе біля машини.

Алекс посидів на порожній кухні ще хвилину і пішов в кімнату за речами. Аня чекала його біля машини, спершись на крило. Сонце було вже досить високо і починало припікати, але вітру не було зовсім. Вдалині, крізь листя виноградників блищало море. Здавалося, що вчора ввечері вони були зовсім в іншому місці, настільки відрізнявся цей ранковий пейзаж від вечірнього, коли тільки промінь маяка і відблиски зірок висвітлювали море і берег. Алекс завантажив в багажник речі, обернувся в бік будинку і обвів поглядом весь маєток Макса. Навколо була повна тиша. Він точно знав, що в будинку є досить багато людей, але чомусь нікого не було видно. Він сів у машину, Аня вже сиділа на передньому сидінні, пристебнута ременем. Відвернувшись до вікна, вона мовчала, і Алекс не хотів порушувати це мовчання. Він вважав, що завжди краще перечекати деякі моменти непорозуміння, ніж намагатися витягнути з співрозмовника якесь слово. Вони повільно виїхали з садиби і попрямували в сторону траси. Уздовж них знову пропливали виноградники, гори і ліси. Вони їхали повільно і досить довго, поки не потрапили на автомагістраль. Лише кілька километрів відділяло тихий, здавалося б, покинутий куточок Провансу з виноградниками, маленькою бухточкою