Руденька - Юля Пилипенко
Ми приїхали на аеродром, який знаходився практично на виїзді з міста. Годинник у моїй машині показував 17.20. Зі мною в авто було ще дві людини: Еля і талановитий фотограф Сергій, якому випала честь зняти нашу повітряну прогулянку. Я привіталася з пілотами і звернула увагу на ще один чорний «брабус», що стояв посеред поля. Його власники влаштували невеличкий пікнік у відкритому багажнику. У них був чудовий настрій, і вони запросили нас приєднатися до гурту з ними… Андрій їх знав, я – ні. Але пілоти сказали, що «мені пощастило», бо ці хлопці були засновниками одного відомого українського солодкого бренду… і власниками повітряної кулі з логотипом їхньої компанії. Це означало, що мої старання все ж винагородила пані Удача… і ми полетимо на двох кулях. Я раділа доти, поки Андрію не подзвонили і не зіпсували настрій. Він нервово ходив полем і на когось кричав, що бувало з ним украй рідко… Потім пролунав ще один дзвінок… і ще один… Його настрій був далеко не найкращим… Моє ранкове передчуття знову далося взнаки… і остаточно оволоділо мною, коли один з пілотів тихенько відвів мене вбік і промовив:
– Юлю… не знаю… як вам сказати… але один балон вашої кулі сифонить…
– Зрозумілою мовою, Владе, – швидко відповіла я. – Що це означає? Що куля може впасти на землю?
– Ну… можна сказати й так… Краще не летіти… – він терся-м’явся.
– Владе, не грайтеся зі мною. Ви бачили Андріїв настрій? З балоном можна щось зробити? Замінити? Я не збираюся випробовувати долю. – Я поглядала на Андрія, який усе ще гуляв полем і кричав на когось у слухавку.
– Можна… але це потребуватиме певного часу. Я спробую домовитися з хлопцями. – Він кинув погляд у бік «брабуса» з відкритим багажником.
– Якщо треба – я домовлюся. Тільки не змушуйте мене повідомляти Андрія, що ми не летимо.
– Я вас зрозумів, Юлечко, – сказав Влад і попрямував до хлопців.
Я тихенько пояснила ситуацію Елі. Вона дивилася на мене перелякано. Вона, так само як і я, спостерігала за метаморфозами в Андрієвому настрої. Годинник показував 17.46…
За кілька хвилин пролунав дзвінок від Влада, який радісно повідомив, що хлопці пішли мені назустріч і віддали свій запасний балон. Він попросив нас від’їхати ближче до дороги, почекати десять хвилин, поки замінять балон у нашій кулі… і готуватися до польоту.
Я тихенько підійшла до Андрія і сказала, що ми вже можемо переїздити на місце запланованого зльоту… Він мовчки кивнув… і ескорт з наших чорних авто полями рушив до позначеної пілотами точки. Я знала, що це кінець…
Годинник у моїй машині показав 18.01… Різко відчинилися двері «брабуса»… Андріїв водій на ім’я Геша вилетів з машини і почав подавати мені якісь негарні знаки: він зі спритністю фокусника вимальовував у повітрі хрестики і перерізану горлянку… Я розуміла, що він щиро намагався мене попередити… і я навіть здогадувалася, про що. Але мені було смішно… Коли я побачила, як відчиняються Андрієві двері… повільно… статечно… я відразу зрозуміла всю Гешину символіку…
Я вийшла з машини і пішла назустріч своєму босові. Почав він тактовно і красиво, але не так, як на прес-конференціях зі своєю участю: «це пи…ць».
Його монолог тривав хвилин сім… Він уклав у нього всю силу слова… Мені здавалося, що це триває вічно… У Андрія була одна особливість: коли він кричав і говорив лише матом, він не дивився на людину, якій адресувався цей солодкий набір слів… соромився чи що… Він вибирав для себе одну точку і дивився тільки на неї. Так і цього разу… Його погляд був спрямований на якусь самотню хмару в небі… а мій – на нього. Я відчувала, як мої брови поступово наближаються до цієї хмари… мені хотілося торкнутися свого обличчя. Я була шокована: ніколи не думала, що мій улюблений шеф може бути таким красномовним. З усього, що він сказав, я зрозуміла тільки одне: «Йоб…і хмари… все пропало… де бл… твоє йоб…е сонце… на х…й розвертаємось і пи…ємо до Дніпропетровська».
Я не стала пояснювати Андрію справжню причину двохвилинної затримки нашої повітряної подорожі. Не було сенсу. Та й бажання. Єдине, що мені хотілося сказати йому в ту хвилину, це те, що моє сонце завжди зі мною. Але я стрималася.
Я мовчки розвернулася, відчинила двері своєї машини, показала лівий поворот і з усією силою натиснула на педаль газу.
У моєму джипі панувала гробова тиша. Тільки секунд через п’ятнадцять почувся спокійний голос Елі:
– Що ти робиш? Куди ми їдемо?
– На х…й до Дніпропетровська, – услід за моїми словами пролунав радісний сміх нашого фотографа, який сидів на задньому сидінні.
Через хвилину мені подзвонив пілот Влад:
– Юлечко, все готово… можемо летіти… Погода чудова. Ми вже до вас під’їжджаємо… і друга куля вас чекає, щоб злітати одночасно.
– Даруйте, Владе… але ми нікуди не летимо. – У дзеркалі я бачила, що за мною їдуть два чорні «брабуси». – Хочете, подзвоніть Андрію, може, він забажає. Я вже наліталася.
– Юлечко, у вас проблеми? Через нас… але ж ми хотіли як краще… – Він розгубився.
– Владе, це ви мені пробачте. Ви все правильно зробили. Ми поїхали. Вибачайте, що все так… Я вам передзвоню. – Я відчула, що починаю засмучуватись… і дуже.
– Юлечко, це ви все правильно зробили. Якщо хочете… повертайтеся. Політаємо на одній кулі. Хлопці все одно вас чекають.
– Справді, дякую. Я не хочу… нехай іншим разом. І вибачтеся за мене перед цими людьми.
