Руденька - Юля Пилипенко
– Я цього не розумію. Чому ти можеш просидіти кілька годин у Борисполі чи півдня у Відні, щоб увечері зустрітися зі мною і назавтра повернутися назад? – Він облишив млинчик і серйозно на мене подивився.
– З тієї ж причини, що й тоді, коли я побігла до тебе в аеропорту… і розбила губу. – Мене здивувало, чому Він запитує. Але Він часто щиро ставив мені запитання, на які сам знав відповіді. Напевно, знав…
– А чому ти тоді побігла до мене в аеропорту?
Я мовчала. Мені було нелегко спілкуватися з Ним, бачачи при цьому Його очі. Про все на світі я розповідала Йому в своїх e-mails, але ніколи не могла сформулювати свою думку, коли Він сидів навпроти.
– Завтра розкажу. То ми йдемо гуляти? У мене вже скоро літак…
Мені дуже хотілося подивитися на нічний Карлів міст. Ми щоп’ять хвилин уточнювали дорогу в перехожих, бо Він весь час дратував мене і казав, «що я Його не туди веду». Я справді зеленого поняття не мала, куди ми йдемо, бо погано знала Прагу, але категорично відмовлялася їхати на таксі… мені подобалося з Ним гуляти. На кожному кроці Він зупинявся і висипав жменю монет у картонні коробочки місцевих безпритульних. За годину ми все-таки дійшли до одного з найгарніших мостів у світі…
– Дай мені, будь ласка, монетку! – попросила я, перехиляючись із мосту.
– Юлю, відійди звідти. У мене немає дрібних грошей. А паперових я тобі не дам. Ти й так з’їла в ресторані більше, ніж я розраховував, – з усмішкою сказав Він.
– Ну… я серйозно. Тут треба загадувати бажання і кидати монетку. У мене тільки українські копійки… але я не можу так образити Карлів міст. Бажання не збудеться. Дай мені євро. – Я сміялася і дивилася на нього благальними очима.
– Юлю… мені що, повернутися і попросити здачу в волоцюги?
– Гаразд… кину українську копійку. – Я дістала з кишені п’ятдесят копійок, загадала бажання і щосили запустила монетку в чарівне чеське небо.
До готелю ми все-таки поїхали на таксі. Годині о третій ночі я випила в фойє ще капучино, розуміючи, що заснути я все одно не зможу. Він наказав обов’язково розбудити Його вранці, щоб ми поснідали і Він встиг вчасно відвезти мене до аеропорту.
Я зайшла в номер, помилувалася запаморочливим краєвидом, що одкривався з мого вікна, усміхнулась від думки, що у Його номері він не такий чудовий, і вирішила все-таки поспати… кілька годин…
Снідати з Ним виявилося так само весело, як і обідати й вечеряти:
– Дивися уважно і вчися, поки я поруч. Це смачно. Скуштуй. – Він простягнув мені шматочок камамбера із журавлиним джемом.
– Не хочу їсти. – З наближенням від’їзду мій настрій псувався.
– Тоді швиденько принеси мені два тістечка. – Він уже смачно жував камамбер, який ще секунду тому призначався для мене.
– Ти що, зовсім знахабнів? Давай сюди мій камамбер. – Я завжди велася на Його провокації.
– Юлю, чому ти замовкла? Розважай мене. – Він і далі виводив мене на емоції.
– Не дратуй мене, я тебе дуже прошу. – Регочучи, я приштрикнула камамбер ножем до тарілки. – Краще сходжу по тістечка.
Я принесла тістечка і мовчки втупилася в тарілку, на якій лежав розплющений сир.
– «Знаешь ли ты… о чем молчит она, о чем ее мечты»… – Він радісно поїдав тістечка і наспівував пісеньку Лепса.
– «Знаешь ли ты, что говорит она, когда не рядом ты…» – вихопилося у мене.
– Коли-небудь дізнаюся. З’їж тістечко, я тебе дуже прошу.
– Ти що, більше не хочеш? – Мене насторожувала Його щедрість.
– А ти вважаєш, що я тобі просто так його запропонував би? – Він сміявся до сліз.
– Можеш провокувати мене, скільки хочеш. Ти мені все одно не набрид… поки що. – Я забрала у нього тістечко.
Ми весело поснідали і неквапом рушили до рецепції. Виявилося, що Він щось забув у своєму номері і Йому треба було повернутися.
– Гаразд, можеш тим часом вибрати собі подарунок… тільки недорогий! – Він дуже строго на мене подивився, стримуючи посмішку.
– Який ще подарунок? – здивувалася я.
– Ну, я ж повинен тобі щось подарувати на згадку про поїздку…
– Ти мені потураєш! Як завжди!.. Вчора ти повів мене вночі на вулицю з дорогими крамницями і спитав, чи подобається мені що-небудь… Сьогодні ти вирішив зробити мені подарунок… тут теж зачинені всі крамниці! Хоча ні… «Bulgari» відчинений… але я скромна, тому ти подаруєш мені магнітик!
– Гаразд… можеш вибрати два магнітики і ще що-небудь. Зараз повернуся. – І Він попростував до ліфта.
Я зайшла до першої-ліпшої відчиненої крамниці… і зразу його побачила. Маленький грайливий песик дивився на мене своїми веселими очима. Я ходила… дивилася на всі боки, зрідка поглядаючи на собачку… магнітиків у цій крамниці не було і бути не могло. У мене за спиною пролунав рідний голос:
– Ну скільки можна тебе чекати? Я обійшов уже всі крамниці.
– Що ти там обійшов? Майже все зачинено.
– Що тобі подобається?
