Руденька - Юля Пилипенко

дівчинка-однокласниця. Вони з подружкою запросили мене прогулятися парком і сходити в кафе під назвою «Нірвана». На вулиці починався дощ, який убив сонце… тому я погодилась. Останні два місяці я взагалі ні з ким не спілкувалася, замкнулася в собі. Я зневажала сонце і вважала його своїм особистим ворогом. Мені подобалось усе робити навпаки: якщо виходити на вулицю – то лише у зливу і без парасольки, якщо приїжджати до університету – то тільки на пари до викладачів, які мені не подобались і викликали в мені почуття роздратування, якщо спати – то вдень, якщо їсти – я не їла… Мені все було байдуже, і я таким собі оригінальним чином побилася об заклад із долею. Та допіру долю не хвилювали мої протести, і нічого не змінювалось… Мені не давали спокою ранкові кошмари. Саме ранкові. Тому що ночами я бачила Його у своїх снах… хороших і барвистих. Але вранці я прокидалася… Я ненавиділа денне світло. Мені хотілося вбити його, спалити, знищити, розірвати… У мене починалася параноя. Колись мені сказали, що коли стрілки годин і хвилин указують на одне й те саме число, то треба загадувати бажання. І я загадувала – це було моє улюблене заняття. Найцікавіше, що коли я дивилася на будь-які годинники, то весь час потрапляла на «22.22, 11.11, 17.17, 14.14…» Спочатку я шукала однакові цифри, а потім вони самі почали мене знаходити. Свого годинника в мене не було: два місяці тому він зупинився і тепер плавав у мертвій воді Дніпра. Одне-єдине бажання – ось що стало сенсом мого життя, яке я ще два місяці тому обожнювала. Одне-єдине бажання. Я хотіла, щоб Він жив. Я хотіла ще коли-небудь Його побачити, хоч на секунду. Але це теж було не так важливо. Головне, щоб Він жив. Я щодня приїжджала на свій улюблений міст і вперше сходила до справжньої церкви.

Я зустрілася з дівчатами у парку. Вони чекали мене під парасольками і тремтіли від холоду. Я, здається, вибачилася перед ними за спізнення, і вони відразу запропонували йти в «модне» кафе. Я не стала лякати своїх колишніх однокласниць пропозицією прогулятися під сльозливим листопадовим небом – вони й так не зрозуміли, чому я приїхала без парасольки і в футболці з короткими рукавами. Ми не бачилися вже кілька років, і, швидше за все, вони подумали, що я «з’їхала з котушок» через події, які сталися зі мною після закінчення школи. Але мені було байдуже. Я не стала їм пояснювати, що коли твій всесвіт умирає, годинник зупиняється, а ти більше нічого не відчуваєш, то тобі не принципово, що вдягати і куди йти. Ми зайшли до кафе «Нірвана»… Я відвикла від людей. У цьому ресторанчику завжди було смачно і не вельми дорого, тому з відвідувачами проблем не було ніколи… А враховуючи те, що кафе розташовувалося в центральному парку міста і йшов дощ… охочих погрітися, перекусити чи випити філіжанку кави виявилося забагато. Забагато для мене і мого вбитого внутрішнього світу. На жаль, я раніше часто бувала тут і залишала добрі чайові, тому знайомий офіціант знайшов вільний столик. Напевно, ми щось замовили… я не пам’ятаю… мені хотілося, щоб мене якнайшвидше обійняв холодний листопадовий дощ… мені хотілося звідси піти. Я сиділа і ненавиділа себе за те, що погодилася на цю зустріч. Дівчатка були дуже хороші, веселі й добродушні, але… доводилося підтримувати розмову. Мої шкільні подруги щиро ставили мені шаблонні запитання: «А як ти тепер почуваєшся? Ти вже не хворієш?», «А як навчання? Це правда, що в твоєму універі не беруть грошей на сесіях?», «А ти водиш машину?» І я відповідала їм, що «почуваюся чудово, і в моєму універі дійсно не беруть грошей, і мені забезпечене вільне відвідування до п’ятого курсу, і я тимчасово не воджу машину». А потім пролунало просте бентежливе запитання «А як життя взагалі?»… А як моє життя взагалі? І що я могла їм відповісти? «Моє життя взагалі нормальне». А можна було б сказати правду: «Я нещодавно померла втретє. Мене немає. А та людина, яка сидить зараз із вами за столиком, це не я. Я не знаю, хто це. Просто “хтось”. І цього “хтось” не хвилюють ані колір світлофорів, ані назви міст, ані день тижня. Минулий місяць я провела в якомусь недобудованому готелі, до кінця не розуміючи причини… і мені не можна було користуватися ні телефоном, ні Інтернетом… зате можна було насолоджуватися білим кольором стелі. Я більше не воджу машину, адже моя машина зупинилася того самого дня, як і мій годинник зупинився за два дні до цього… І я більше не ношу годинника. І я не ходжу до універу, оскільки там мені ставлять питання так само, як зараз це робите ви. І мені нецікаво, хто “з наших” на кого вчиться і як здає сесії. Просто тому, що мене більше ніщо не цікавить. Мене цікавить одне – як Він, що з Ним, де Він і чи зможу я коли-небудь знову Його побачити… А… моє особисте життя… теж нормально. Недавно мені запропонували з’їздити до Криму і виділили чорний “Range Rover”». Звичайно, я погодилась, але попросила його власника перевірити, як поводиться “Range” на дорогах міста. Я навмисно не натиснула на гальмо, коли паркувала машину цієї “доброї людини”. І зробила це не тому, що мене зачепила його пропозиція поїхати з ним до Криму… а тому, що мені хотілося вивести його з себе і подивитися на реакцію, коли його “Range” “випадково” вріжеться в паркан. Мені хотілося, щоб він на мене накричав. Мені хотілося щось відчути. Він накричав, але я нічого не відчула. Мовчки вийшла з машини і пішла додому. А так… моє життя взагалі нормальне. Тільки я зараз сиджу з вами, посміхаюся, тому що ви дуже хороші і добрі дівчата… я вас дуже люблю… але мені хочеться КРИЧАТИ. Це потреба моєї покаліченої душі». Боюся, дівчатка не зрозуміли б моєї правди, та зате їм напевно захотілося б піти звідси.

Моє маленьке бажання здійснилося: ми стояли під дощем і вирішували, як будемо добиратися додому. Точніше, дівчатка вирішували. Мене не хвилював вид транспорту: таксі – то й таксі, громадський транспорт – то громадський транспорт. Яка різниця? Головне, що я відчуваю дотик сумного холодного дощу, який мене розуміє.

Ми стояли на центральному проспекті міста. Я