Руденька - Юля Пилипенко

– Ні… нічого… – Я вже ридала.

– Юль… але ж ти нічого не знаєш… звідки тобі прийшло… почекай… заспокойся.

– З Ним щось трапилося… я знаю. Мамо, дзвони татові весь час. І якщо ти додзвонишся перша, скажи йому, щоб відразу подзвонив Жені. – Я вимкнула телефон.

Паша сів до мене в машину і завмер. Він побачив моє обличчя, розгубився, а я сказала якомога спокійніше:

– Пашо… ми нікуди не їдемо. Пробач. Зустрінемося іншим разом, гаразд?

– Юль… що трапилося? – Він дивився на мене з тривогою.

– Пашо… будь ласка… вийди з моєї машини… вибач…

– Юль… ти чого? Поясни мені, що трапилося… Я чимось тебе образив? – Він не розумів.

– Пашо… просто вийди з моєї машини… дай мені спокій… благаю, – я вже не могла говорити спокійно. Я поклала голову на кермо і розридалася.

Паша подивився на мене, як на божевільну, але все-таки залишив мене саму. Я знала, куди я поїду… Улюблений міст. Мене завжди тягнуло туди, як магнітом, коли щось траплялося. Я не могла зрозуміти, що відбувається зі мною зараз. Дивне відчуття: ти нічого не знаєш, але не сумніваєшся в тому, що ти вже це знаєш. Я намагалася переконати себе, що «мені здалося», «я себе накрутила», «не можна думати про погане», але все було марно. Передчуття. Інтуїція. Страх. Жах. Неминучість. Можна наводити тисячі аргументів, змусити працювати голову, але неможливо переконати своє серце, яке ненормальним стуком глушить усі твої сміховинні доводи, перебиває наївні втіхи твого розуму і повторює тобі: «Ти маєш рацію… ти сама все знаєш».

Я спинила машину посеред мосту. Вийшла. У кишені лежав годинник, який уже кілька днів показував «12.12». Я не змогла його викинути… Мене тіпало: чи то від холоду, чи то від внутрішнього стану. Я повернула ключ… машина не заводилася. Таке вже не раз бувало. Це на секунду вивело мене зі ступору. Я повертала ключ, злилася і далі дзвонила татові. Голос у слухавці повторював мені ту саму фразу… а моя машина так само не рухалась з місця. Хвилин за двадцять вона все-таки завелася, і я обережно з’їхала на найближчу від мосту парковку – коло будівлі з величезною вивіскою «Агро-Спілка». На вулиці було темно. Одинадцята-дванадцята ночі… Задзвонив мій телефон, я здригнулася і швидко відповіла… дзвонила мама:

– Юлю… Юленько… ти де?

Мама могла вже не говорити далі. З її голосу я зрозуміла, що не помилилася.

– Я катаюся… Щось трапилося? – спитала я мертвим голосом.

– Мені подзвонила Мара… У Нього стріляли… Юлю… – мама не змогла закінчити фразу.

– І? Мамо!!! Не мовчи! – Я кричала у слухавку.

– Він живий. У лікарні. Я зараз їду туди. А ти їдь додому, чекай тата і приїжджай з ним, – мама ледве підбирала слова.

Я поклала слухавку. Почала заводити свій червоний «Ford». Він не заводився. Я вийшла з машини і з усієї сили заходилась бити її ногами. Я задихалася. Це було у мене з семи років: від сильного стресу я починала задихатися. Але моєму «Ford’у» було байдуже: він немов знущався з мене і теж не хотів дихати. У ту мить я його ненавиділа. Не знаю чому, але я подзвонила Саші, другу дитинства, якого не бачила вже дуже давно. У нього не було власного автомобіля, проте за п’ятнадцять хвилин він приїхав по мене на таксі. Я чомусь сиділа на асфальті… Саша вийшов з таксі й відразу побіг до мене. Таксі не від’їжджало. Мабуть, водій теж не зрозумів, чому я сиділа на землі і курила. Вони щось мені говорили, але я не пам’ятаю, що відповідала. Саша запхав мене у мою ж машину, сам сів за кермо і спробував її завести… нарешті у нього вийшло. Тільки тоді таксист поїхав.

Я сиділа вдома і чекала тата. Я ще ніколи в житті так його не чекала. Саша взяв на себе клопіт про мою машину і, не розпитуючи, дав спокій мені. Я не знала, котра година… мама дзвонила мені близько одинадцятої-дванадцятої ночі… Аж ось пролунав довгоочікуваний звук: у замку від тамбура провернувся ключ… через хвилину відчинилися квартирні двері. Мабуть, у мене все було написано на обличчі, бо тато, побачивши мене в коридорі, зблід і запитав:

– Юлю, що з тобою?

– Тату… подзвони Жені… терміново… у Нього стріляли… ми намагалися тобі додзвонитися. – Я знову почала задихатися. – Мама поїхала до лікарні… а я тебе чекала. Тату… поїхали… тільки подзвони Жені, благаю.

Тато занімів. Через секунду він уже ходив з телефоном квартирою і з кимось говорив. А вже за п’ять хвилин ми їхали в машині. Я бачила свого тата таким лише один-єдиний раз… це було давно… і тоді у нього був такий самий погляд. Мені здавалося, що тато не бачить дороги. Дивиться на неї через лобове скло, але не бачить. І мені було однаково, бачить він її чи ні.

Ми завернули у ворота дніпропетровської лікарні імені Мечникова. Парковка була забита, незважаючи на пізню ніч… Десятки машин… розгублених людей… Його знайомих, друзів, родичів… Хтось стояв на вулиці й нервово курив наодинці з собою, інші зібралися невеликими групками… Всі щось обговорювали… про щось говорили, але пошепки, дуже тихо… Я зайшла у приміщення… Перший, кого я побачила, був Його тато… Він ходив туди й сюди коридором, заховавши руки в задні кишені джинсів… Ми зустрілися з ним очима… і він ніжно зі мною привітався. Я бачила його очі. Присягаюся, вперше в житті мені захотілося вмерти. Просто лягти в цьому коридорі і вмерти. Потім я побачила маму… свою… і Його. І вперше в житті мені захотілося